На Гуцульщині в Страсний тиждень перед Великоднем ретельно дотримуються християнських традицій. Та є тут подекуди й свої особливості. Приміром, це звичай звечора у вівторок та всю ніч до Живної середи палити вогонь на своїх городах — «гріти діда».
Жива ватра проти смерті
Нинішнє покоління не дуже вникає в першооснову цього звичаю. Однак у Живну середу ще й діти ходять від хати до хати та закликають «гріти діда». Тобто вогню вдень уже не палять, але ці слова під кожною хатою промовляють. А господарі їм за це виносять гостинці.
Така традиція в гуцулів побутувала споконвіку, ще в дохристиянський період. Власне, саме це й описав у своїй книзі «Дідо Иванчік» уродженець села Голови на Верховинщині Петро Шекерик-Доників.
«Иванчік із такою самою вірою, як то робили його предки з первовіків, приступив того вівторка ввечері перед Живною середою палити «діда» на своїм городі під Великдень воскресіння матері-землі з мертвого сну, під Великдень воскресіння весни, життя всього плоду земного й радості всіх людей на ній, — йдеться у книжці. — Иванчік, розмахуючи в руці ошкальком громовиці, ятрив у нім Божим духом — вітром — притаєну живу ватру. А відтак нею розплодив у короді вічний — живий вогонь, спалюючи ним мертвого «діда» — бога холоду. Грів вогнем на тридев’ятій землі Проклятого Марка. Розтоплював святим вогнем на мідянім току його льоди й нівечив його силу — холод — на землі».
Зробимо короткий відступ, щоб бодай кількома словами розповісти про війта Жаб’є (нині селище Верховина) та відомого просвітителя свого народу Петра Шекерика-Дониківого.
Перше видання «Діда Иванчіка» здійснили в редакції журналу «Гуцульщина» (видавництво «Гуцульщина», Верховина, 2006 рік). Над виходом книги працювали Дмитро
Ватаманюк, Людмила Зузяк, Роман Клим, Марія Потяк. Художниця Ольга Яремчук (Кути).
Гуцульською сагою назвав роман у передмові до «Діда Иванчіка» лауреат Шевченківської премії Василь Герасим’юк, родом із села Прокурава на Косівщині. Книжка вийшла в 2020 році у видавництві «Дискурс» села Брустури. Оригінальний текст гуцульським діалектом доповнено перекладом літературною мовою.
Рукопис зберігається в Меморіальному музеї Петра Шекерика-Дониківа селища Верховина, що ним опікується родичка письменника — Надія Маківничук. Рукопис дивом збережений, адже під час першого приходу «совітів» війта Жаб’є за критику нової влади засудили й забрали до Сибіру, де його слід і пропав. А цінний твір аж до розпаду Союзу переховувала його вдова Параска.
«Иванчік разом зі своєю родиною упав на коліна на холодну землю перед святим вогнем і зложив на матері-землі її плоди: писанку, сирний калачик, кукуцик хліба, гуску солі й горнятко води — і, схиливши низько голову перед вогнем аж до матері-землі, приніс то все в жертву Богові-Сонцю, що від віків після Благовіщення воскрешав із мертвого зимового сну землю й давав їй — і людям на ній — плід і життя», — читаємо далі в книжці. — По короткій молитві до Бога-Сонця устав Іванчік разом зі своєю родиною із землі. Узялися всі разом широко за руки, стали в коло й, тричі обкручуючись навколо вогню за сонцем, здрібна пританцьовуючи, голосно просили Бога-Сонце своїм грімким співом: «Грій діда, грій діда, грій діда», — та й за кожним разом схиляли низько голови перед горючим вогнем».
Генетичний код, записаний Петром Шекериком-Дониківим
У християнській традиції Великодня звичаю такого нема, й десь священники засуджують те язичництво. Не раз на цю тему висловлювався і знаменитий парох церкви у Криворівні Верховинського району о. Іван Рибарук. Та й свого добився. Довелося якось побачити, як у селі діти дійсно ходять від хати до хати у Живну середу Страсного тижня. Та закликали вони по-іншому: «Печіть паски-бабки: за три дні Великдень».
Навідалися й до екскурсовода місцевого музею-гражди фільму «Тіні забутих предків» Василини Зеленчук.
Але якийсь генетичний код гуцулів упирається та й нанизує, мов намистинки, старе й нове разом. На щастя, маємо оту сагу Петра Шекерика-Доникового — як нагадування про минуле.
«Скрізь по горах тої ночі на газдівських городах миготіли, світляним зором покліпуючи, ясні вогники, мов зірниці ясної ночі на небі, бо всі ґазди на своїх городах так, як Иванчік, палили «дідів»… Допізна тої ночі лунала по горах до Бога-Сонця співуча молитва: «Грій діда, грій діда, грій діда».
До Иванчіка на вогники «гріти діда» набігли спершу на город дівчата. Узялися всі за руки та й, обкручуючись тричі довкола вогню, дитячим голосом кликали так голосно Бога-Сонце: «Грій діда», що їхній голос відлунював аж у найдальші кичери й розсипався серед нічної темряви високо під небеса.
А Иванчік радів, що до нього на вогник набігли «гріти діда» першими дівчата, що його корови того року будуть через це йому родити самих теличок, а вівці — ягничок…. Ще й не докінчили дівчата «гріти діда», як надбіг, голосно вигукуючи, «гріти діда» гурт хлопців.
…Коли закінчила дітва «гріти діда», Иванчік тому хлопцеві, що першим прибіг на вогник, дав писанку. А дівчині дружина Єлена дала сирний калачик. А іншим давала те, що потрапило під руку — чи писанка, чи калачик, чи кукуцик хліба.
…А коли вже скрізь позгасали в горах вогники вночі, тоді не лише дітва, але й дорослі легені та дівки збиралися в гурти й ходили цілу ніч, аж до Живної середи рано, хата від хати «гріти діда». Під кожною хатою ставали гуртом під вікна й, не питаючи, чи в хаті сплять, чи ні, голосно кликали: «Грійте діда, грійте діда».
Ґаздині виходили з хати та й у жертву Богу-Сонцю давали дітворі, дівкам і легеням писанки, кукуцики, сині калачики, а коли того їм не вистачало, то давали по пригорщі бобу. А від ранку Живної середи до ранку Живного четверга ходили коло хат уже лиш маленькі діти «гріти діда».
Щоб не стати посміховиськом без писанок
На Гуцульщині кожна традиція має глибокий зміст і символізм. Це нині все здебільшого зводиться до того, щоб якнайбагатше прибрати великодній кошик. Пригадується, якось священник на Городенківщині навіть оголосив конкурс на кращий кошик, щоправда, пообіцяв відзначати господарів уже наступного року, щоб ті підготувалися належно. Було то перед великою війною, в 2021 році…
Та повернімося знову до гуцульської саги Петра Шекерика-Дониківого.
«Молодь журилася грімкими пістолями, аби мати чим вибуркувати на Великдень перед старими на цвинтарі, коли піп святитиме паски, — читаємо в книзі «Дідо Иванчік». — Та журилися бляхами на крисані, пір’їнами-павами, порошницями й бартками, в кого їх не було, бо хотіли гонорово вбратися перед жінками й дівками у Великодній понеділок, ідучи на цвинтар за писанками. А дівки й жінки, котрим іще писарки не повиписували писанок, гризлися, аби через велику кількість замовлень устигли вони їм на Великдень виписати, аби не стати посміховиськом без писанок».
Тож поспішайте й собі придбати писанки чи й самим написати — хто як уміє. Часу ще вдосталь. А радості матимете й для себе, й для тих, кого обдаруєте. Бо писанка — то символ життя, а величне свято Воскресіння Христового — то перемога життя над смертю, то радість і надія, то дар Божий. І чекаємо як ніколи на Його благословення.
Людмила Стражник
Читайте також:
- Не проґавте сезон кульбаби: ця поширена на Прикарпатті рослина годиться для вина, меду і не тільки
- Погодні гойдалки на Прикарпатті: як небесні сили та згуртованість допомагають вижити
- Остання хвиля розкуркулення: історія Василя Петришина з Прикарпаття
- Недописана історія: матір зниклого безвісти воїна не втрачає надії та молиться за його повернення (ФОТО)
- Майстер художнього кування Олександр Шапошник свій досвід із Бердянська переніс до Івано-Франківська (ФОТО)
