Із франківчанкою Ларисою Стефанишин ми зустрілися на благодійному заході до Дня матері в Палаці Потоцьких. Жінка виконує почесну місію представниці Івано-Франківщини в Раді родин загиблих захисників і захисниць України при Міністерстві ветеранів.
Мама лейтенанта Василя Стефанишина на позивний «Француз», який у свої неповні 26 років поліг смертю хоробрих торік третього лютого біля Зеленого Гаю на Запоріжжі.
«Я в 2015-му поховала чоловіка Ігоря, опісля й маму, і знаю біль утрати, — каже Лариса Омелянівна. — І от сина…, якого ще й привезли без голови… Неймовірно тяжко ховати єдину дитину. Вася мав одружуватися… Прикро, що держава не подбала, аби лишити біоматеріал. Адже це мало бути в першу чергу: йдеш, молодий боєць, здавай біоматеріал. Війна ж розпочалася в 2014-му, а лише нещодавно прийняли Закон про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо збереження генофонду Українського народу. А це нарешті можливість збереження репродуктивних клітин військовослужбовців та військовослужбовиць у разі їх загибелі. Мали це вирішити ще 10 років тому: йдуть хлопці воювати, будуть утрати… Хто житиме в Україні, як не подбати про генофонд? Я дуже розчарована цим моментом. Не подбали… І таких матерів є багато: які втратили єдину дитину, втратили двох і більше, втратили всіх дітей. Це дуже-дуже тяжко, бо мама і дитина — це як єдине ціле: коли носить дитину у своєму лоні і коли втрачає. То так, як би вона себе втратила. Смисл життя просто пропадає. Я не знаю, як хто, але стараюся нечасто на його могилу в Угорниках ходити, щоб не плакати, не впадати в депресію, а працювати на живих бійців, задля їх збереження».
Пані Лариса розповідає, яким був син у дитинстві. Після закінчення четвертого класу в міському ліцеї №11 успішно навчався у престижній Українській гімназії №1 імені Сабата. Ще в 2 класі вступив до дитячої музичної школи №1 та опанував повний курс за фахом «скрипка».
Тато Ігор, інженер-механік, та мама, педагог-математик, були прикладом в усьому. Звертався до батьків на «Ви». Щонеділі сім’єю відвідували Службу Божу у церкві Святого Юрія в селі Угорники. Це імпонувало його стану.
«Навчався швидко і легко, — пригадує пані Лариса. — Мав надзвичайно хорошу пам’ять і здібність до предметів природничо-математичного спрямування, з яких отримував найвищі бали і різноманітні відзнаки. ЗНО у 2014 році склав сумарно на 572,5 бала із 600 можливих. В Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу отримав диплом магістра за спеціальністю «Геодезія та землеустрій».
Мама розповідає, що син цікавився географією, радіотехнікою, історією, виконував проєктні роботи з англійської мови, брав участь у «Козацьких забавах». Особливе місце займала фізкультура. Плавав залюбки в шкільному басейні і не боявся ріки. Самотужки опанував гірські лижі, сноуборд. Качав м’язи на перекладині, підіймав гирі і штангу. Поціновував фітнес-клуби. Вправно їздив на велосипеді, та й футбол був у нього на першому місці. У складі команди села Підлужжя провів чимало матчів. В дитинстві колекціонував спортивні журнали, тематичні наклейки.
Цікавився нумізматикою. Багато подорожував, був ініціатором багатьох зустрічей щодо активного відпочинку. Прагнув бути серед кращих і в навчанні, і в громадській діяльності.
Василь Стефанишин мріяв відкрити власний бізнес. А ще дуже хотів вступити до лав Міжнародного Легіону, удосконалював англійську та французьку мови. По закінченні військової кафедри в університеті отримав перше офіцерське звання, а в липні 2020-го прийнятий на службу у військовому резерві ЗСУ на посаду командира взводу першої стрілецької роти в/ч А 7154.
Рік працював у Львові за фахом, а далі подався до Франції, щоб мати фінансову підтримку для власних проєктів. Бо ще студентом заробляв на себе та не цурався жодної роботи.
«Вася повернувся із Франції четвертого березня, — повідала пані Лариса. — Це було його свідоме рішення, і я тут не мала жодного впливу. Опісля його друзі казали мені, що кликали його тоді до Канади, він же за своє: в Україні — війна, мама в небезпеці, а ще мусить мати куди повертатися, тож треба стати на захист Батьківщини. Кілька днів мені не телефонував, і я ніби щось відчувала. Син був дуже відповідальний, чутливий до несправедливості. Самостійно приймав рішення. Привіз берці, шкарпетки, ліхтарі для бійців, подався в Тероборону. З дому брав багато всього для своїх побратимів, прагнув бути корисним. Був дуже шустрим і кмітливим, добрим організатором. Вдався характером у батька, який був ще й раціоналізатором, а інтелігентністю — в дідуся-бабусю Стефанишиних, які були поважними медиками в Підпечарах. А спортивний гарт — від моєї мами-інструктора».
Що й проявилося, коли юнак став командиром взводу. Спочатку проходив вишкіл, а на останній свій Великдень вирвався додому, і того ж дня, 25 квітня 2022 року, у складі 78 батальйону 102 окремої бригади Сил Тероборони ЗСУ «Івано-Франківщина», вирушив виконувати бойові завдання на Запорізький напрямок.
Василь Стефанишин 9 місяців перебував з побратимами на «нулі». Копав бліндажі зі всіма, багато на голові всього. Але знаходив час для спортивних тренувань 14 вересня 2022-го отримав вибухову травму. Після відпустки за станом здоров’я 28 жовтня повернувся на позиції. А 3 лютого 2023-го внаслідок ворожого танкового обстрілу під час виконання бойового завдання лейтенант загинув разом із побратимом Андрієм Гулем.
Вітчим Василя Ярослав Каськів розповів, що Василя з його побратимом обстріляли з танка. Там не було шансів врятуватися. Мамі передали пакунок із особистими речами сина, які знайшли наші військові після кількох місяців його загибелі. На місце останнього бою вони повернулися на прохання мами віднайти голову сина, адже після танкової атаки тіло полеглого воїна було дуже понівечене.
Проте знайшли лише документи, світлини, рештки каски бійця та частини снаряду, який розірвався за півтора метра від хлопців. Василь Стефанишин посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, Почесним нагрудним знаком «За бойову звитягу» та Відзнакою міського голови Івано-Франківська «За честь і звитягу».
Лариса Омелянівна каже, що син розповідав про жахіття війни, коли на початку не було належного озброєння, про те, як ті, кого не торкнулася зблизька російська агресія, не розуміють військових.
«Великий влив на Васю так само мав мій другий чоловік Ярослав, з яким ми взяли шлюб у 2018-му. Він тричі був на війні: у 2016-му, 2018-19-их та 2022-23 роках. Мобілізувався за віком, має інвалідність. Його позивний «Дєд», і два його сини служать, що так само стало прикладом для Васі. Днями до нас приїжджав його синовий побратим, хлопчина ще молодший від нього, 1999 року, який перебував за сто метрів від місця його загибелі. Багато з того складу загинули, отримали поранення. Достойні захисники в нашій ТРО».
Лариса Стефанишин волонтерить ще з 2018 року, коли чоловік пішов в АТО. А після повномасштабного вторгнення мала вже чотирьох своїх бійців: його двох синів і Васю. Після його загибелі це стало сенсом життя.
«Просто не розуміла, як можна інакше жити, — зазначає співрозмовниця. — Проведу уроки — та й за кермо: все записано, сплановано, в бійців щодня нові потреби виникають. Іноді сама телефоную, вітаю зі святами, і вони розуміють та десь відчувають, що я можу їм бути корисна. Бачать, що збори організовую в соцмережах на різні запити, то й дають замовлення. Якраз сьогодні за генератор і шолом для військових на Херсонський напрям домовлялася».
А як обрали представником до Ради родин загиблих, пані Лариса активно долучається до ініціатив цього громадського, консультативно-дорадчого органу щодо сприяння соціального захисту військових ветеранів та їх родин.
«Дуже трудно те все після втрати сина, — міркує Лариса Омелянівна. — Попри те, дякую Богу, що дає мені день і ніч, дає мені ці пори доби: дивишся на все по-іншому після того, як дитина загинула. Хочу лише одного: щоб було друге пришестя Христа і щоб мертві стали з гробів, і я ще раз його обійняла. Правда, це звучить нереально, але душа Васі завжди коло мене, бо він мені не сниться. То дякую Богу, що його душа спокійна. Знаю, що священники моляться за нього, багато людей. Сама колись молилася багато, а тепер міркую, що до всього важливо підтримувати наших живих захисників».
Вася казав мамі часто: «Не сидіть у тих Угорниках коло городів, хату і кухню пильнуєте. Ви давно мали кудись поїхати, зайнятися самоосвітою, якимись новими проєктами».
«Тепер, коли десь буваю чи відвідую, пізнаю щось нове, синові ці слова йдуть просто як дороговказом: так, якби він хотів, аби я робила при ньому, — стверджує пані Лариса. — На жаль, сили вже не ті, страждання та горе забирають енергію і здоров’я. А ще вбиває байдужість людей, яких безпосередньо не торкнулася війна. Я їх не засуджую, але доки житиму та відчуватиму себе потрібною нашим мужнім хлопцям і дівчатам, нашим захисникам, доти нестиму свій пост. Во ім’я свого синочка».
Людмила Стражник. Фото надано Ларисою Стефанишин
Читайте також:
Читайте нас у тг
