У кімнаті сидить 66-річна мешканка села Микитинці Марія Мороз. Обрамлені вишитими шторами двері якось символічно створюють образ звичайної української Берегині, скорботної матері-українки, яка втратила на війні свого сина.
Загиблий торік 38-річний Михайло Мороз був єдиною дитиною. Чоловік помер, коли юнакові було 20 років. Тепер ж зосталася й геть одна, розповідає ПІК.
«Михайлик був спокійним і тихим хлопчиком, — розповідає пані Марія. — Залюбки допомагав, навіть нашій бабці куховарити на весіллях. Як підріс, навчився ремонтувати машини. Далі здобув фах зварника в ТУ-21. Працював за на «Агромаші», арматурному та локомотиворемонтному заводах. Згодом кілька років був на заробітках у Польщі, де так само знадобився його професія. Останнім місцем роботи стала молочна компанія «Галичина», де працював слюсарем з ремонту автомобілів».
Михайло служив у прикордонних військах на Київщині. Тож повістку отримав на другий день після повномасштабного російського вторгнення. Без роздумів подався до військкомату 26 лютого 2022-го та був мобілізований.
Після року служби на Харківщині бійцю дали кількаденну відпустку, однак 7 березня відкликали та наказали їхати одразу на Донецький напрямок.
«Михайло ніколи не ремствував. На мої розпитування відповідав однаково: що все добре, щоб я не переживала, — згадує пані Марія. — Бувало, чую якісь підозрілі звуки, наче дрони літають, а він заспокоює: то хлопці щось там шумлять. У четвер 23 березня 2023-го я з ним десь в обід розмовляла. Казав, що все спокійно. А тут 24-го сповіщення з військкомату, що мій Михайлик загинув учора біля населеного пункту Колодязі Донецької області. Думала, що помилилися, адже я з ним тільки-но перед тим говорила. Та ні: під час обстрілу в місце дислокації бійців влучив снаряд, то двох контузило, а його одразу на смерть…”.
Коли Марія Мороз поїхала на впізнання сина, то військові запитували, чи не має якихось родимок особливих, татуювання. «На голову бажано не дивитися» — скрушно казали. Не дали відкрити труну. Мама здогадалася, що десь сильно потрощено, то й не наполягала…
«Нарешті вчора, 27 травня, отримала висновок ВЛК (військово-лікарської комісії), а посвідчення УБД (учасника бойових дій) досі за сина не дали, — каже пані Марія. — Відповідно не було й виплат. Перша сума надійшла 28 травня. Не дивуюся, адже з Івано-Франківської громади — десь уже понад 500 загиблих… Не так просто все документально оформити. Треба підтвердження з військових частин, досліджень. Михайло спорядження купував собі сам, то я просила його придбати все необхідне, бо мені не треба було його гірко зароблених грошей. Розповідав, що на полігоні прострілювали хлопці бронежилети, то були неякісні. Купували собі нові».
Якихось пільг за сина пані Марія не має. Хоч Михайлові Морозу присвоїли звання «Почесний громадянин міста Івано-Франківська». Має відзнаку «За честь і звитягу». Після його загибелі передала спорядження побратимам із військової частини А7091. Це 2 рота, 2 взвод, 2 відділення, де син служив старшим солдатом, стрільцем-помічником гранатометника.
«То вічний біль — хоронити рідного сина, — сумовито каже пані Марія. — Хоч це болюче, але все одно ти знаєш, що дитину повернули додому: можеш завжди відвідати його могилку, помолитися, подумки поспілкуватися з ним, пожалітися, як щось гірше. Іноді здається, що він живий — дивиться з фотографії на цвинтарі. Вже є восьмеро загиблих з нашого села…».
Марія Мороз має в селі невелику господарку. Хоч якась розрада. Квітник, город, невеличкий сад: є коло чого працювати та забуватися. Близької родини нема. Рідний брат загинув 17-річним. А покійний чоловік був з дому одинаком, аж із колишнього Галицького району.
«Цю хату ми будували разом з моєю мамою, бо тато помер, коли мені був лише рік, — каже пані Марія. — Опісля і брата не стало. Отак і жили. Тримали дві корови, порося. Мама працювала на колії. Я так само рано овдовіла. То вся надія була на сина…».
Жінка поринає у спогади. Та десь витягує з пам’яті свої шкільні роки. Вчилася на «4» і «5». Любила хімію, математику, українську мову та літературу. А от російську — ні. Старші люди не раз розповідали жахіття, як радянську владу запроваджували, землі і майно в селян відбирали. А тепер що — інше обличчя демонструють ті москалі?..
«Головне, щоб нарешті оминуло нас то страшне горе, аби наші сини гинули не задарма, — роздумує пані Марія. — Бо то не всі в суспільстві розуміють наш біль. Живуть, як в іншому світі. Та людина, яка перенесла все те горе, поспівчуває та підтримає, а хтось і посмішкується. Наші герої віддали найцінніше — свої життя, щоб спинити ворога, який би вже, мабуть, і до нашого західного прикордоння зайшов…».
Принагідно жінка розповідає про велику підтримку від міської влади. Таких, як вона, матерів, часто збирають для вручення благодійної допомоги, різних відзнак загиблим. Організовують поїздки. Разом були в Зарваниці, Гошеві, відпочивали у Верховині.
«З людьми спілкуєшся, то й по-іншому почуваєшся. Такі зустрічі надихають, додають сили жити далі. В гурті якось і горе ділиться. Підтримуємо одна одну, то й легше жити. Та ще Михайлові побратими навідуються. От недавно Василь із Чернієва приїхав у відпустку, то були в мене з дружиною Марією. Якусь відповідальність відчувають, вдячність, і то приємно. Наші небесні сини й дочки, наші ангели спостерігають з небес. Вічна і світла пам’ять нашим героям, які пожертвували своїм життям за нас з вами, за друзів, за нашу неньку-Україну, задля нашої Перемоги», — підсумовує Марія Мороз.
Людмила Стражник. Фото авторки.
Читайте також:
- “Душа сина завжди коло мене”: матір загиблого на війні Василя Стефанишина поділилася споминами (ФОТО)
- “Життя наче втратило зміст”: матір загиблого воїна Андрія Бойка (ФОТО)
