Іноді випадкові зустрічі дають неймовірні відкриття. Так сталося під час подорожі на Львівщину, де сусідом в автівці виявився ветеран із милицею Андрій Кропивницький. Родом молодий чоловік із Дрогобича, а мешкає в Івано-Франківську. Супутник виявився надзвичайно комунікабельним, та й інші пасажири проявили неабиякий інтерес до розмови, що зав’язалася само собою.
“Працюю інструктором з безпілотної авіації в Івано-Франківську. То цивільна робота в ТОВ “Вітруган”. Співпрацюємо з міським ТЦК. Хоч я звільнений від військової служби, за потреби готовий повернутися на фронт, незважаючи на ампутацію, – розповів Андрій. – Ногу втратив внаслідок кульового поранення. Мобілізувався на початку повномасштабного вторгнення: приїхав з-за кордону, з Угорщини, де працював інженером. Ми будували та обслуговували нафтопереробні заводи. Після поранення з поля бою мене швидко евакуювали спочатку до Дружківки. А в Дніпрі, в госпіталі імені Мечникова, за мою ногу медики боролися 4 дні. Боліло нестерпно, я вже сам просив відрізати. Ампутували вже Києві: там не було варіантів”.
Далі була реабілітація, протезування. А два місяці тому – повторна операція. Андрій заново звикає до протеза, тож наразі легше з милицею. А їхав до Моршина на зустріч із побратимами-ветеранами.
“Сприйняв травму спокійно, – стверджує ветеран. – А що приймати: нога – то просто кінцівка. Головне – що голова на місці, і в голові порядок. Бо то на порядок гірше було б. Психологічної підтримки надали достатньо. Принаймні зі мною в лікарні працювали цивільні психологи. Реабілітація залежить від самосприйняття: хто би що не казав, а перш за все – твоя сила волі. Бо інакше вже не буде, то який толк себе картати? Ноги немає і не буде. Основне, повторюся, що є голова і в голові порядок. Бо є багато цивільних здорових людей з руками-ногами, а толку з них жодного”.
Андрій закінчив НУ “Львівська політехніка”, факультет комп’ютерної інженерії. Акцентує, що не бачить себе зараз на цивільній роботі: допоки війна, треба всіляко сприяти її завершенню. Спочатку треба дати відсіч ворогу, який клаптик за клаптиком відбирає українську землю. Після протезування освоїв управління БПЛА. Тепер навчає курсантів, які свідомо зробили свій вибір і йдуть служити за контрактом.
“Є чимало охочих, навіть дівчата. Але хотілось би більше. Бо краще здобути військову професію і тим давати більше користі в боротьбі з ворогом, – каже Андрій. – Як колишній військовий (хоч колишніх військових немає) – повністю довіряю до ТЦК. Маємо насамперед признатися самим собі: більшість людей, які поширюють маячню в неті, бояться зробити той вибір, який потрібно зробити так чи інакше. Якщо ти не будеш воювати, підтримувати своє військо, то загарбники тебе не питатимуть: або заберуть воювати, або розстріляють. При найгіршому варіанті вас ніхто не питатиме, чи ви хочете служити, чи здорові: заберуть ваше майно, як то було в окупованому Маріуполі, як в окупованих інших регіонах. Та вчителям, лікарям російським опісля роздають “ради блага росії”. Ми вже це переживали в 1944-му, коли прийшла радянська влада. Люди просто не хочуть усвідомлювати, що це війна. Тому до ТЦК питань немає. Є окремі випадки, але це не вина Центрів комплектування, а тих людей, які все творять, то чудовисько, на камеру. Я не демобілізований, стою на обліку, спокійно тричі був на військкоматі. Яка проблема – прийти здоровій людині, оновити дані. А ні: ховаються, жінки прикривають чоловіків. Та ж воюють хлопці, які мають по двоє-троє і навіть п’ятеро дітей, дружин, батьків. Нічого страшного. До слова, мій рідний брат Роман так само зараз служить на Сумському напрямку”.
Школа вітруганів і вітруганчиків
Андрій Кропивницький розповідає, що серед курсантів, які підписали контракт із ЗСУ, є люди різних національностей та країн. Найстаршому – 63 роки. Наймолодший – 19-річний громадянин Канади, що має українське коріння. Батьки там залишилися, а він прилетів, щоб доєднатися до лав захисників. На час навчання жив у своєї бабусі біля Івано-Франківська.
“Ми навчаємо всього в комплексі: не тільки управляти БПЛА, а й ремонтувати. А ще безпекові моменти, щоб не тільки виконати місію, а повернутися живими, – наголошує Андрій. – Курсанти стають однією родиною: приходять чужими, а йдуть своїми. Чекаємо їх з перемогою. Контактуємо, ділимося одні з одними новинками. Як приїжджають у відпустку, то розповідають новобранцям якісь практичні тонкощі. Обмін досвідом повинен бути: на що звернути увагу при навчанні”.
Андрій акцентує на тому, як важливо вибрати правильні пріоритети в житті: дбати насамперед не про себе та своїх нащадків, а про суспільні інтереси. Якщо батьки дають дітям усе готове, то мимоволі роблять їх каліками.
“Добре роблять багатії в цивілізованому світі, що віддають свої статки на соціальні потреби. А дитині: маєш голову – думай, працюй, розвивайся, роби світ навколо кращим”, – аргументує Андрій.
Безпілотна двіжуха
У навчальному центрі “Вітруган” та дитячому “Вітруганчик” якраз збираються мотивовані люди. Постійно навчаються, підтримують зв’язки з Львівською Політехнікою, де науковці й студенти розробляють і впроваджують нові технології.
“У нас тут “безпілотна двіжуха”: ми всі в темі, на зв’язку, якщо є питання оновлення, організації планів, ідей, – акцентує Андрій. – Якщо порівняти з початком 2022 року, коли дрони застосовували здебільшого з розвідувальною метою, хоч були й ударні, то зараз це й наземні роботизовані комплекси – в рази, в рази кращі. Широко використовуються для розмінування і не тільки. Зараз автоматизація у ЗСУ на повну, і це добре. Адже краще витратити фінансовий ресурс на досягнення військової задачі, ніж людський який у нас дуже обмежений”.
Андрій нагадав про успішну операцію ЗСУ з фурами, начиненими дронами. Так само наші літаки-”матки” із сотнями дронів.
“Усе прекрасно. Але, як і в будь-якій зброї, є захист. Вороги не дрімають, – каже Андрій. – З ворожими “матками” важко боротися. Бо такий авіаносець долітає до української території, і ті дрони в ньому вже під’єднані до українських карток мобільного зв’язку. Тобто сам дрон під’єднується до інтернету. Пілот може сидіти будь-де, обмеження тільки в далекості польоту, що залежить від батареї. Тобто вони займаються тим самим, що й ми. Треба обмежувати продавати карти і всіх реєструвати через паспорт. Хтось сприймає це як обмеження прав і свобод, але в умовах воєнного стану – це важливий захід безпеки”.
Андрій розповідає про технічну допомогу місцевим формуванням ППО. Адже здебільшого героїзмом вважають службу на передовій, забуваючи, що в тому ж Франківську наш спокій бережуть так само вправні та мужні військові територіальної оборони.
“За допомогою зенітних дронів наші хлопці знищують ворожі шахеди: тобто на радарах відстежують рух та використовують БПЛА для враження повітряної цілі, – пояснює співрозмовник. – Є одноразові зенітні дрони, багаторазові, є літакового типу, є квадрокоптери”.
Насамкінець Андрій Кропивницький згадує, скільки ідей подали місцеві школярі та студенти. Від 2022 року робили різні дрони з розмінування та опрацювання цілей.
“У молоді фантазія працює краще, тож студенти беруть активну участь у роботі нашого навчального центру: і вчаться, і працюють. У ліцеях є так само групи, які навчаються за новою освітньою програмою. Багато цікавого відбувається, як і в будь-якій сфері. Ми до того дотичні, бачимо, як розвивається робототехніка, ІТ-сфера. Важливо не залежати від китайського комплектування, бо це пряма загроза шпигунського програмного забезпечення. Однак наші фахівці так само мастаки: вміють перепрограмувати та знешкодити. Робота цікава, тож молодь сама тягнеться. Тож віримо, що армія дронів стане ще потужнішою”, – підсумовує ветеран.
Підготувала Людмила Стражник. Фото зі сторінки НЦ “Вітруганчик” та Андрія Кропивницького
Оперативні новини у TELEGRAM
