Впровадження реформ у різних сферах діяльності дало чимало зручностей. Та найуразливіша категорія населення – літні люди – часто залишаються сам на сам із бюрократичною плутаниною. Щоб оформити “тисячу” соціальної допомоги чи сплатити/оформити орендну плату за землю, потрібно пройти квест із поїздками, кабінетами, електронними чергами, та консультаціями, що суперечать одна одній. І тоді місто, яке прагне бути зручним і сучасним, раптом стає лабіринтом, де кожен крок – нове випробування.
Зігнута від років і важкої праці жінка в центрі Івано-Франківська запитує про вулицю Гаркуші: там має отримати плату за оренду землі. Якраз по дорозі, то й не важко супроводити. Дорогою заодно дізнаюся, що в їхньому селі на Тлумаччині орендарі розраховувалися зерном і грошима. Їй самій надійшли кошти на банківську карту. А от чоловікові чомусь немає.
“Ми телефонували в бухгалтерію того сільгосппідприємства, що орендує в нас землю, то нам порадили забрати гроші самим у Франківську. Мій дід не може: з двома палицями ходить, то вирішила сама поїхати. Якраз і на довідку в ЦНАПі записалася. Поки підійде моя година – впораюся”.
Щось підказує супроводити жінку за вказаною адресою. Відчувається якась її безпорадність: вийшла на вулицю Мулика, а треба ж – Гаркуші (її рік тому перейменували). Чергове збентеження для літньої жінки… Та ось і потрібний номер будинку. Нічого не нагадує про підприємство, пов’язане із землею. Крамниця, офіс якоїсь торгової фірми. Для входу в під’їзд треба коду.
Жінка пробує зателефонувати, але не може: не має грошей на рахунку. Рятую та дізнаюся, що нам якраз сюди – в той офіс. Приємна господиня кабінету підтверджує цей факт, заодно перевіряє документи на підтвердження особи одержувача. Видає гроші.
Жінка якось судорожно, з переляком, перелічує. У руках тримає звичайний поліетиленовий пакет, з якого й дістала ще один пакетик з документами. На щастя, під верхнім одягом показує жилет із кишенею на замку: надійний сховок. Дякує – не надякується, виходить і стурбовано знову зирк – на дорогу зі жвавим автомобільним рухом.
“Раніше можна було всі справи з документами вирішити у Тлумачі, а тепер доводиться їздити до обласного центру. Заодно ще на пошту піду в Івано-Франківську: запитаю, як ту тисячу президентську можна вибрати”, – роздумує вголос жінка.
Прощаємося, і якось тривожно-сумно на душі від того випадкового знайомства: за наших стареньких, за відсутність доступної чіткої інформації для них, за ускладнення життя замість покращення.
“Я прийшла на пошту оформити документи на отримання цієї “тисячі” для своєї старшої сестри та її чоловіка, – розповідає жінка поважного віку в комунальному автобусі. – То мені наполегливо радили подати заяву через “Дію”. А я що – розуміюся в тому? В мене кнопковий телефон, і в них – такі ж. Щось дивна ситуація: наче дають ту допомогу, а насправді – лише клопіт для таких, як-от я із сестрою та швагром”.
Старість – не радість. Приказка не нова, та особливо актуальна тепер, коли літні люди часто залишаються самі. З різних причин: чи то діти за кордоном, чи на війні, чи померли або й загинули…
Але є державні та суспільні інституції, які мають іти назустріч людям таких вразливих категорій. А не навпаки: створювати нові перепони й ускладнювати й без того життя стареньким.
“Укрпошта забезпечить доставку та використання виплат за програмою “Зимова підтримка 2025” по всій Україні, включно із прифронтовими регіонами, для громадян, які не мають додатку “Дія”, та пенсіонерів, які отримують виплати на пошті”, – інформують на сайті Міністерства розвитку громад та територій. – Із заявою можна звернутися до найближчого відділення або до місцевого старости своєї територіальної громади”.
Що ж – хоч якась радість.
Людмила Стражник. Фото з архіву авторки
Оперативні новини у TELEGRAM
