Шукаю на телефоні запис “Степан Мартинюк”. Телефоную. Йде виклик… Сподіваюся, що відгукнеться батько загиблого Героя. І справді: В’ячеслав Мартинюк на зв’язку. Втім, про молодшого сина не може говорити без сліз: ще дуже свіжа рана.
Адже 32-річний старший солдат, водій-електрик відділення самохідного артилерійського дивізіону в/ч А4267, загинув торік 25 листопада.
“Мешканець села Котиківки Степан Мартинюк загинув внаслідок удару дрона-камікадзе на Донеччині під час виконання бойового завдання, захищаючи волю і незалежність України, мужньо виконуючи військовий обов’язок у бою за свободу і незалежність Батьківщини”, – інформувала тоді Городенківська міська рада. – У ці скорботні дні громада висловлює щирі співчуття родині Героя. Це вже 117-й загиблий захисник із Городенківщини від 2014 року”.
Степан разом зі своїм старшим братом Андрієм – напівсироти.
Тим-то так важко батькові говорити про молодшого… Мама Оксана, керівник гуртків Станції юних натуралістів, померла майже 5 років тому після важкої хвороби. Ми працювали разом у позашкіллі. Вона була сиротою, з Хмельниччини. Навчалася з В’ячеславом на біофаці Чернівецького держуніверситету, то й так після заміжжя переїхала за чоловіком до приміського села Котиківки. Свою доброту та щире серце передала синам.
Степан навчався в Городенківській гімназії. Класним керівником у нього була Броніслава Юрійчук, від якої всотував знання історії. Цей особливий заклад виплекав багато талантів. А головне – виховав справжніх патріотів.
Юнак мав особливий драйв, разом із ровесниками створив музичний рокгурт. Сам писав слова пісень та музику до них.
“Степан прекрасно знав англійську мову, читав літературу в оригіналі,– розповідає його батько. – Освоїв фах агронома в Івано-Франківському фаховому коледжі Львівського національного університету природокористування та закінчив механічний факультет цього ж вишу. Якось до коледжу приїхала група студентів-іноземців, то як екскурсовод повіз їх до коломийського музею “Писанка”.
Коли батько став одним із очільників Городенківського осередку “Правого сектора”, Степан був серед активістів, їздив у гарячі точки. Служив у війську в 2015-16 роках. Після демобілізації працював удома, займався ремонтом машин, а водночас вів активну громадську роботу. Разом із однодумцями започаткували акцію “Тверезий водій”. За цю діяльність у 2021 році отримав статус “Людина місяця” за версією газети “Високий замок”. Разом із дружиною Іриною багато подорожували.
На другий день повномасштабного вторгнення, 25 лютого, Степан пішов добровольцем на фронт.
Якщо Бог мене чує
Коломийська газета “Вільний голос” у рубриці “Якщо Бог мене чує” розмістила допис про Степана Мартинюка. Редакторка часопису Валентина Близнюк зазначає, що в цьому проєкті про загиблих Героїв розповідають їхні рідні та друзі. Побратими розказують, якими були наші захисники, що любили, про що мріяли. Щоб ми пам’ятали ціну нашої свободи…
“У мальовничій Котиківці на Городенківщині, серед вузьких вуличок і запаху свіжоспеченого хліба, 28 вересня 1993 року народився хлопчик на ім’я Степан, – йдеться в авторській публікації. – Батьки раділи: малий ріс кмітливим і беручким. Любив машини – не просто залізо й колеса, а їхню душу, приховану в електроніці, дротах і схемах. Його руки вміли оживляти те, що інші вважали безнадійним. У цьому була його тиха магія. Просте і невибагливе життя українського підлітка: школа, перші захоплення, перші друзі. Саме тоді з ним познайомився Іван Сузанський, очільник Коломийського Правого сектору. Батько Степана був керівником організації Правого сектору на Городенківщині, тож часто випадало зустрічатися, радитися, разом вирішувати різні питання”.
Іван Сузанський пригадав, що зовсім юний Степан Мартинюк дуже багато часу проводив поруч із активістами. Кмітливий, чесний, безстрашний, у 2014 році доєднався до лав “Правого сектору”, захоплений справою побратимів.
“Їздив з нами туди, де вирішувалася доля країни. Степан не завжди брав участь у боях, але завжди був поруч – сміливий, відданий, готовий ризикувати нарівні з іншими. Свідомість і чесність вирізняли його серед багатьох. Тому й підписав свій перший контракт (2015-2016 роки) – не міг бути байдужим, коли побратими боронили Україну. Юнак був особливим. Називав речі своїми іменами, не шукав вигоди, не ховався. Його прямота іноді дратувала людей, але саме вона робила його справжнім. Він був тим, хто ділився останнім шматком хліба, завжди стояв поруч, навіть коли інші вагалися”, – ось такий слід у пам’яті зоставив Мартинюк-молодший.
Коли у 2022-му обрав шлях воїна-добровольця, служив водієм-електриком відділення управління командира батареї самохідної артилерійської батареї 10 окремої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”.
“Іван Сузанський допомагав Степанові зі спорядженням, – пише далі Валентина Близнюк. – Побратими передавали йому машини, запчастини, обладнання – усе, щоб він міг воювати й вижити. Степан мав позивний “Марсік”, був зв’язковим, йому дуже знадобилося на фронті розуміння техніки, електроніки, мав добрі знання й у медицині – як наслідок занять у Правому секторі. Воював як Герой. Та війна забирає найкращих. 25 листопада біля села Каленики на Донеччині внаслідок удару дрона-камікадзе життя Степана обірвалося у 32 роки… Воїн їхав з позиції на позицію. Рушив раніше, ніж планував. Потрапив у засідку ворожих дронів”.
А вдома Степана не дочекалася з війни кохана Ірина, з якою він тихо й скромно одружився, мріючи лише про звичайне людське щастя. Скільки горя і сліз було під час велелюдного похорону – Городенківська громада сповна віддала шану Герою…
“Степан не шукав слави, не прагнув нагород. Він просто жив, служив своїй землі і людям. Його життя – справжній приклад високої свідомості, відданості й любові до України. На похороні, стиснувши кулаки, я карбував кожне слово про Степана: оце була людина – чесна, пряма, справжня”, – підсумовує авторка словами Івана Сузанського.
Справді, Степан Мартинюк, хлопчина з маленького містечка, став великим у своїй правді. Не маємо права забути! Не маємо права пробачити ворога! Воїнів-побратимів на його похороні було багато. Приїхали до Героя віддати останню шану. Сильні та мужні хлопці не могли стримати сліз…
“Це була людина іншого мислення, нової генерації. Людина, яка разом із такими ж, як він, мала би будувати абсолютно нову країну. Такі люди мали би жити дуже довго, творити нову країну, народити гарних діточок, сміятися, радіти…, зрештою – просто жити!, – емоційно написала на своїй сторінці у Фейсбуці вчителька Городенківського ліцею №1 Валентина Крачковська. – Лютий ворог забрав життя Степана! І сталося це в донецькому вільному степу, на тій землі, яка споконвіку була вільною! Плакали всі довкола, холод скував серця… З болем згадую, як його батько співав на цвинтарі приспів пісні “Меч Арея”, і від того всі ще більше плакали… Кажуть: “Така вже доля й воля самого Творця”…
Ні, то не доля – ворог винен лише у тім.
Плакало вчора небо, як ти вертався домів,
Спогади теплі про тебе були у душах усіх.
Скільки на полі бою згине ще дочок, синів,
Щоби нарешті вільно линув повсюди сміх?
Вогник життя твойого забрав донецький степ,
Вільний той степ одвіку нищить тепер шакал.
Вогнища стріл отруйних над степом він розпростер,
Хто ж бо вжене йому в груди смерті тяжкий кинджал?
Щоби не гинули люди, дітки щоб мали батьків,
Щоби на повні груди дихали вільно всі…
Плакали нині люди, батько стояв без слів,
На домовину з тілом падали грудки землі…”.
Підготувала Людмила Стражник. Фото Городенківської міськради та із архіву В’ячеслава Мартинюка.
Оперативні новини у TELEGRAM
