Оксана (прізвище не вказуємо на її прохання) обійняла посаду сержанта Служби соціального супроводу бригади “Плече Марка”, яка займається психологічною та іншою підтримкою військовослужбовців. Про те, як Оксана залишила 10 років життя у Варшаві позаду, щоб піти в ЗСУ, про пошуки свого місця в армії та важливість роботи Служби супроводу, вона розповіла в інтерв’ю.
Оксано, розкажіть, коли ви долучилися до ЗСУ та чому прийняли таке рішення?
Я планувала долучитися ще у 2022 році. У моїй родині багато військових: двоюрідні, троюрідні брати, а також мій рідний брат. Він служив в АТО, потім працював у поліції. Коли почалася повномасштабна війна, поліцію залучили однією з перших.
Мене це дуже мучило. Я казала братові: «Можливо, я приїду? Буду щось робити, волонтерити, допомагати хлопцям… Душа туди тягнеться». Але він відповідав категорично: «Ні, сиди там і роби що хочеш, тільки нікуди не рипайся».
Я тоді жила і працювала в Польщі вже десять років.
І я вирішила піти іншим шляхом. Я давно планувала отримати психологічну освіту, хоча моя перша освіта – банківська справа. Розпочала навчання: пройшла одні курси, отримала диплом, потім стала сертифікованою консультанткою з військової психології. Згодом вирішила здобути другу магістерську освіту. І ось, коли я вже мала певну базу, брат сказав: «Оксано, ти ж вивчилася, маєш освіту – тепер можеш працювати з військовими».
Я радилася з ним, як краще все організувати. Я прекрасно розумію, що після нашої перемоги психологи будуть надзвичайно потрібні. Мені хотілося побути в цій сфері вже зараз, відчути те, що відчувають військові, побачити їхню поведінку. Звісно, я не зможу відчути все точно так само, як вони, але хочу, щоб вони мені довіряли. Коли військові повернуться додому, неминуче виникатимуть конфлікти на кшталт: «я служив, а ти ні», «я був там, а ти за кордоном». Мені хочеться бути містком між військовими та цивільними, зробити бодай щось для цього порозуміння. У мене нещодавно якраз було вручення магістерського диплому.
Вітаю! А який університет ви закінчили?
Тернопільський національний педагогічний університет, факультет педагогіки та психології. Ось така моя історія. І далі я вирішила долучитися до лав ЗСУ, хоча це було непросто, бо жінок беруть неохоче. Я розсилала резюме всюди через Work.ua та Robota.ua.
Брат вам у цьому не допомагав?
Ні, він просто був згоден з моїм вибором, і це все. Я хотіла потрапити в нашу Тернопільську бригаду, але там на той момент жінок не набирали. Згодом мені зателефонували рекрутери й запропонували посаду в Службі супроводу в 110-й окремій механізованій бригаді імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Так я туди й потрапила.
Коли ви розпочали службу?
З 15 листопада. Тоді я ще продовжувала навчання. Захищала магістерську роботу 19 грудня. Бригада пішла мені назустріч і дозволила завершити навчання, хоча я вже офіційно служила. Для мене і для бригади було дуже важливо — мати професійне підтвердження кваліфікації.
Чи проходили ви вже підготовку на полігоні?
Ще ні, це попереду. Через навчання на це просто не було часу.
110-та бригада відома своєю гнучкістю та відкритістю до жінок. Це помітно?
Так, мені справді пощастило. Зараз я працюю в Службі супроводу “Плече Марка”. Що ми робимо? Відвідуємо поранених, готуємо для них пакунки. Ось нещодавно я супроводжувала військових на психологічне відновлення у Марійський духовний центр у Зарваниці. Вони задоволені, і це – найголовніше.
Якими були ваші перші враження, коли ви прийшли в бригаду? Щось здивувало?
Якщо чесно, для мене все було новим, і я перебуваю у певному захваті. Цікаво, що буде далі. Людей дивувало, що я повернулася з-за кордону, щоб піти в армію, коли багато хто навпаки прагне виїхати. Але я відчуваю, що я на своєму місці. До мене дуже гарно ставляться, жодного негативу я не відчула. Поки що не можу сказати, чи розвиватиму в армії всю подальшу кар’єру, тому пройшло замало часу, але підтримку та важливість соціальної реабілітації відчуваю гостро.
Хто з вами працює у Службі супроводу? Це переважно люди з психологічною освітою?
Є і жінки, і чоловіки. Є ті, хто безпосередньо воював. Люди різні. Мені сказали, що мене взяли через високу мотивацію.
Зараз мотивовані люди в армії — на вагу золота. Тим паче жінки, які йдуть добровільно.
Моя племінниця пішла у 19 років, зараз вона операторка дронів і ні про що не шкодує. Я б пішла ще у 2022-му, але тоді слухала брата. Я вдячна батькам і братові за підтримку, хоча вони дуже переживають. Це був мій свідомий вибір – залишити Варшаву після 10 років життя там.
Я люблю Україну. У Варшаві мені було добре, я працювала в обмінному пункті в центрі міста, але відчувала, що це не те. Я постійно донатила, вела сторінку у Facebook (у мене близько 5 тисяч підписників), допомагала різним бригадам, поширювала збори у закордонних групах. Це працювало.
Проживаючи у Польщі і спостерігаючи за ситуацією зсередини, чи помітили ви зміну настроїв там від початку війни до вашого повернення в серпні 2025-го року?
На початку війни поляки були неймовірними, дуже допомагали, зробили безкоштовний транспорт. З часом війна почала відходити на другий план, люди призвичаїлися, знайшли роботу. Але я не скажу нічого поганого, бо вони дуже багато зробили: давали безкоштовне житло, забезпечували матерів і дітей. Звісно, трапляються різні люди, хтось може бути нервовим, але загалом ми маємо бути вдячними. Я навіть зустрічала поляків, які волонтерили на Донбасі ще до 2022 року.
Розкажіть про конкретні виклики у вашій роботі в Службі супроводу зараз. Що саме ви робите?
По-перше, я допомагаю з рапортами, щоб хлопці швидше отримували державне забезпечення. Це паперова робота, яку треба зробити правильно. Також ми відвідуємо поранених. Перед Новим роком я обдзвонювала мам загиблих героїв та тих, хто зник безвісти, ми готували подарунки для їхніх дітей. Служби супроводу з’явилися нещодавно, і це дуже потрібна ініціатива. Найбільший виклик зараз – це бюрократія та впорядкування документів.
Ви згадали про відновлення в Зарваниці. Це ваша перша поїздка як супроводжуючої?
Так. Зарваниця для всіх стала місцем сили. Там тиша, ліс, прекрасні храми. З нами був чудовий священник, який сам служив в АТО і є психологом. Програма була насичена: молитви, тренінги, арт-терапія. Я бачила, як хлопці розслаблялися, відкривалися. Навіть мами хлопців, що зникли безвісти, змогли трохи відпочити, хоча вони чіпляються за кожну крихту інформації про своїх синів. Вечорами ми грали в теніс, більярд. Це комплексне відновлення – природа, джерельна вода, спокійне ставлення персоналу. Хлопцям дуже сподобалося, вони навіть подарували мені тубус із цукерками, що мене дуже розчулило.
Які ваші подальші плани у службі?
Продовжувати опікуватися пораненими, розвивати цивільно-військові відносини, спілкуватися з родинами полонених. Це важка робота, бо рідні виснажені невідомістю, але вони живуть надією.
Щодо цивільно-військових відносин: які проблеми ви бачите в тилу? Що тригерить військових у цивільному житті?
Тільки взаємна підтримка та розуміння можуть щось змінити. Цивільні мають адаптуватися до того, що триває війна. Потрібна повага. Ми сидимо тут лише завдяки тим, хто на фронті. Побратими часто бережуть мою психіку і не розповідають усіх жахів, які вони пережили. Вони мудрі люди.
Я навіть магістерську писала на тему самооцінки та реабілітації демобілізованих військових. Мої дослідження показали, що все не так безнадійно, як іноді здається. Середня самооцінка в нормі, військові – молодці, ми не дарма стоїмо стільки років.
Повертаючись до вашого шляху в ЗСУ: вам відмовляли в інших бригадах лише тому, що ви жінка?
Так, просто казали: «Жінок не беремо». Без пояснень. Можливо, вважали, що нам там нема чого робити. Але кожна бригада має свої правила. Я навіть коли в Польщі була, пробувала подаватися онлайн, не розуміючи тоді, що служба в армії неможлива дистанційно. Тоді я ще вагалася. Але я повернулася, бо психологія і допомога військовослужбовцям – ось де мій характер проявляється найкраще.
Як зараз виглядає ситуація з речовим забезпеченням для жінок у вашому підрозділі? Зокрема, наскільки доступною та адаптованою є жіноча форма?
Жіноча форма є, але іноді виникають проблеми з розмірами. Коли я призивалася в листопаді, мого розміру просто не було в наявності. Але загалом служба супроводу розвивається. У нас і начальниця служби – жінка, яка служить з 2021 року.
Що б ви сказали тим, хто боїться йти до армії?
Важливо розуміти, що в армії є багато різних посад: штабні працівники, водії, юристи. Не всіх одразу кидають в окопи. Там мають бути навчені люди, а такі як я на «нулі» тільки заважали б. Я знайшла своє місце через рекрутинг, де чітко знала, чим буду займатися.
Які настрої серед побратимів щодо можливого перемир’я чи політичних подій?
Я намагаюся не говорити на ці теми. Скільки людей – стільки думок, а політичні суперечки лише забирають сили. Навіть якщо буде якась угода, війна в душах не закінчиться швидко. Психологи потрібні саме для того, щоб допомогти пережити ці наслідки. Цивільним психологам іноді важко зрозуміти специфіку, бо військовий психолог має працювати за принципом «тут і зараз», не завжди занурюючись у глибокі травми минулого під час служби. Глибока робота буде вже після перемоги.
Авторка: Аріна Крапка
Фото з архіву Оксани
Читайте також:
Оперативні новини у TELEGRAM
