«Проживати там не можна, робити ремонти не можна, але квартира не аварійна». Історія франківців після російського удару
«Проживати там не можна, робити ремонти не можна, але квартира не аварійна». Історія франківців після російського удару
У Віки та Назара постраждала квартира на третьому поверсі багатоповерхового будинку на вулиці Коновальця в Івано-Франківську внаслідок удару 13 травня.
Експерти не рекомендують їм постійно проживати у квартирі. Про це йдеться у висновку технічного обстеження будинку, де для частини помешкань передбачено режим обмеженої експлуатації. Водночас аварійною квартиру не визнають.
Через це молода сім’я вже майже місяць живе у свекрухи. Повернутися додому вони не можуть, почати ремонт – теж. Але й отримати статус постраждалого аварійного житла, який відкриває доступ до частини механізмів допомоги, також не можуть.
Так після першого влучання російського «Шахеда» у житловий будинок Франківська родина опинилася у ситуації, коли дім фактично втрачений, але офіційно – ні.
«Якщо зверху може обвалитися стіна, то куди вона впаде? Не вниз хіба?»
Коли пролунали перші вибухи, Назар щойно повернувся з роботи. Він був удома разом із собакою. Спочатку почув один вибух десь неподалік, а вже за кілька хвилин схопив документи, дев’ятимісячну собаку і побіг до укриття. За лічені хвилини російський «шахед» влучив у багатоповерхівку в Івано-Франківську.
У травні цього року місто пережило подію, яка ще донедавна здавалася чимось далеким. Ворожий безпілотник вперше влучив у багатоквартирний житловий будинок у центрі міста. Удар припав між п’ятим і шостим поверхами одного з під’їздів. Обійшлося без загиблих, проте люди дістали поранень. Десятки квартир пошкоджені.
Про той день досі нагадують руйнування, сліди пожежі в під’їзді, запах гару та дерев’яні плити замість скла.
Віка та Назар прожили у своїй квартирі майже два роки. Це був їхній перший спільний дім.
«Ми прожили там майже два роки. Це була наша перша квартира і перші миті нашого подружнього життя. Лише торік взяли собаку. Жили, планували майбутнє. А тепер треба залишити все, що було. Це був мій дім, але зараз я вже не відчуваю його своїм домом. Після того, що сталося, я не можу почуватися там безпечно», – розповідає Віка.
«Я побачила новину про влучання і почала телефонувати чоловікові»
У момент удару Віка була на роботі, в салоні краси. Про влучання у житловий будинок у центрі міста дізналася із телеграм-каналів. Одразу зателефонувала чоловікові:
«Я побачила повідомлення, що влучило у житловий будинок. Одразу почала телефонувати Назару. Він спочатку не брав слухавку. Я дзвонила декілька разів і дуже хвилювалася, тому що до того вже було влучання неподалік нашого дому».
Коли чоловік нарешті відповів, сказав, що перебуває в укритті:
«Назар розповідав, що якраз повернувся з роботи, прибрав за собакою. Почув це. Взяв собаку, документи і побіг в укриття. Звідти побачив, що влучило у будинок і він горить».
«По фотографіях все виглядало не так страшно»
До квартири Віка потрапила лише ввечері. Каже, те, що побачила, стало для неї справжнім шоком.
Пожежу на верхніх поверхах рятувальники гасили кілька годин. Вода проникла і до квартир нижче.
«Це двокімнатна квартира. Усі наші вікна виходять саме на той бік, де було влучання. Всі вони вибиті, уламками пошкодило меблі, вхідні двері трішки деформувалися від вибухової хвилі, кімнати затопило. З усіх кімнат текло по стінах. Я не очікувала такого. Чесно кажучи, це був дуже сильний стрес», – розповідає дівчина.
Того ж вечора родичі допомогли подружжю забрати найнеобхідніше.
«Ми зрозуміли, що залишатися там неможливо. Всюди було скло, вода, запах гару. Деякі речі тліли. Там просто не було умов для життя. Мені, як жінці, було дуже важко це пережити, хоча під час самого удару мене там не було. Але коли я зайшла в квартиру, побачила ці стіни, воду, руйнування, тоді все по-справжньому накрило. Навіть зараз, коли згадую той день, мене переповнюють емоції», – ділиться Вікторія.
«Проживати там не можна, робити ремонти не можна, але квартира не аварійна»
На перший погляд пошкодження квартири можуть здатися незначними. Однак проживати там неможливо. Немає ні води, ні газу, а вмикати електроенергію після затоплення небезпечно.
У перші години після влучання біля будинку розгорнули намет, де постраждалі могли подати документи на отримання допомоги. Туди Віка пішла одразу після того, як побачила свою квартиру.
Каже, тоді ніхто не міг чітко пояснити, що буде далі. Людям лише повідомили, що місто допоможе із заміною вікон та прийняли необхідні заяви.
«Я пішла до намету з документами, щоб оформити заяву. Нам сказали, що буде допомога від міста, можливо, на заміну вікон. Але більше ніхто нічого не знав. Я розумію, що для Франківська це була нова ситуація, такого раніше практично не траплялося. Проте минув час, а відповідей так і не з’явилося», – пригадує Віка.
Згодом квартиру оглянула міська комісія. Пошкодження зафіксували, заміряли вибиті вікна та визначили суму компенсації. Спочатку родині запропонували 30 тисяч гривень, пізніше суму збільшили.
Віка каже, що вдячна за будь-яку допомогу, але ці кошти не вирішують проблему:
«Ми вдячні за ці гроші. Але треба розуміти масштаб пошкоджень. Це не лише вікна. Квартира повністю затоплена після гасіння пожежі. Пошкоджені стіни, підлога, меблі, двері. Під питанням електропроводка. Фактично потрібно робити капітальний ремонт. Тому ті понад 30 тисяч гривень – це крапля в морі».
Паралельно дівчина подала заявку на програму «єВідновлення». Документи оформила ще 14 числа, однак відповідь досі не отримала:
«Я подала заявку як на частково пошкоджене житло, тому що це не дрібні пошкодження. У нас вибиті всі вікна, квартира затоплена, є пошкодження від пожежі. Але заява досі перебуває в обробці. Я думаю, що проблема в тому, що нашу квартиру не визнають аварійною. І я навіть не знаю, чи визнають взагалі».
Саме статус квартири став головним каменем спотикання.
Після удару аварійними визнали квартири з п’ятого по дев’ятий поверхи — саме там, де припав основний удар. Квартири нижче, зокрема помешкання Віки та Назара на третьому поверсі, такого статусу не отримали.
Водночас у висновку технічного обстеження будинку експерти зазначили, що квартири під’їзду, які не увійшли до переліку аварійних, «не рекомендуються для постійної експлуатації» та мають перебувати в режимі обмеженого використання. Також документ передбачає постійне спостереження за станом конструкцій будинку до завершення необхідних робіт.
Фактично це означає, що квартиру Віки та Назара не визнали аварійною, однак і не рекомендують використовувати для постійного проживання.
«Нам розвісили оголошення, що у під’їзді, що на дверях квартири, в яких йдеться про те, що перебувати там небезпечно через можливе руйнування конструкцій. Але при цьому квартиру не визнають аварійною. Я не розумію, як це працює. Якщо зверху може обвалитися стіна, то куди вона впаде? Не вниз хіба?», – розгублено запитує дівчина.
Якщо щось станеться, хто буде відповідати?
За майже місяць після удару подружжя встигло побувати в різних установах, зустрічалися з чиновниками, подавали заяви та звернення.
«Ми ходимо різними установами уже майже місяць. Усюди кажуть писати заяви. Нам відповідають, що протягом місяця дадуть відповідь. Але коли ми питаємо, що робити зараз, нам кажуть: це не наша компетенція. Одні направляють до інших. З одного кабінету в інший. І ми просто ходимо по колу. Ми так і не отримали відповіді, що робити далі. А проблема ж нікуди не зникла. Проживати там не можна. Робити ремонт теж не можна. Але квартира не аварійна».
На її думку, місто виявилося не готовим до ситуації, коли після атаки люди залишаються без можливості жити у власному житлі, але водночас не підпадають під існуючі механізми допомоги:
«Нам спочатку сказали, що можна вибрати лише один вид допомоги. Але одна допомога не покриє тих збитків, які є. Хотілося б більшої відповідальності та координації. Бо зараз складається враження, що кожен просто перекидає проблему на іншого. Найважче – це невизначеність. Нам кажуть: ви можете проживати у своїй квартирі. Але гарантій безпеки ніхто не дає. Якщо завтра щось станеться – хто буде за це відповідати?».
«Найважче – це невизначеність»
Сьогодні Віка, Назар та їхня дев’ятимісячна собака живуть у батьків. Каже, перші дні після удару пам’ятає ніби крізь туман.
Потрібно було перевозити речі, розбирати пошкоджене майно, подавати заяви, шукати відповіді у чиновників та думати, що робити далі. Але найбільше сил забирало навіть не це.
«Перші дні я практично нічого не могла робити. Лише спала. Напевно, це була така реакція організму на стрес. Потім почалися побутові речі: перевезення майна, прання одягу, який просмердів гаром і сирістю, сортування того, що ще можна врятувати. Усі речі довелося перепирати. Деякі були мокрі, деякі просто ввібрали цей запах пожежі. Тоді я взяла невеличку відпустку на роботі, тому що не могла поєднати це все», – ділиться франківка.
Найбільшою підтримкою для неї стали батьки, як її, так і мама чоловіка:
«Якби не вони, я не знаю, як би ми все це проходили. Вони допомагають мені з документами, зі зверненнями. Бо в якийсь момент у мене просто опускаються руки».
Віка зізнається, що сьогодні вже почувається спокійніше, ніж у перші дні після удару. Але відчуття дому так і не повернулося.
«Зараз ніби легше. Є робота, є якісь справи. Але все одно бувають моменти, коли розумієш: ти більше не вдома. Навіть якщо батьки підтримують, навіть якщо тобі є де жити. Це не твій дім. І це відчуття дуже складно пояснити».
Каже, після пережитого змінилося навіть ставлення до повітряних тривог.
Раніше, як і багато франківців, іноді могла залишитися вдома після сигналу сирени. Особливо після сотень тривог, які закінчувалися без наслідків.
Тепер усе інакше:
«Мені здається, що ми всі трохи розслабилися. І люди, і місто загалом. Після того, що сталося, я зрозуміла, що це може трапитися будь-де. І що не можна ставитися до цього легковажно. Тепер я набагато серйозніше реагую на тривоги і частіше йду в укриття».
«Ми не просимо неможливого»
Віка каже, що найбільше хоче конкретних людських відповідей:
«Ми не просимо неможливого. Нам просто потрібна відповідь. Якщо квартиру можна ремонтувати – скажіть це. Якщо там небезпечно жити – теж скажіть це. Але зараз ми перебуваємо в підвішеному стані. Нам кажуть, що квартира не аварійна, але проживати там неможливо».
Вона зізнається: навіть якщо квартиру відремонтують, повернутися туди буде непросто:
«Чесно, я не знаю, чи зможу там жити так, як раніше. Ми можемо відновити стіни, поміняти вікна, зробити новий ремонт. Але дуже складно відновити відчуття безпеки. Постійно думаєш: а якщо це станеться знову?»
Та додає:
«Найбільше шкода не ремонту і не речей. Шкода тих двох років нашого життя. Того дому, який ми створювали для себе. І того відчуття, що це місце було нашим домом. Зараз його вже немає».
Від наслідків удару досі оговтується їх дев’ятимісячна собака. Саме її Назар виніс із квартири перед влучанням:
«Вона реагувала на кожен звук. Гавкала, бігала кімнатами. Так було майже всю ніч».
Після пережитого собака стала тривожнішою:
«Вона боїться залишатися сама. Стала більш настороженою. Водили її до ветеринара, там призначили заспокійливі. Плануємо звернутися ще й до кінолога».
Віка каже, що тоді вперше по-справжньому усвідомила: війна травмує не лише людей. І навіть у місті, яке багато хто досі вважає відносно безпечним тилом, її наслідки можуть наздогнати будь-кого.
Наразі в Івано-Франківську вже переглянули програму допомоги постраждалим від російських обстрілів та збільшили розміри компенсацій. Зокрема, тепер кошти можна отримати не лише на заміну вікон і дверей, а й на відновлення інших пошкоджених елементів житла. Частину компенсацій Віка та Назар уже отримали.
Втім, головне питання для них залишається відкритим: що робити людям, які фактично не можуть жити у власній квартирі, але водночас не мають статусу аварійного житла?
ПІК звернеться до міської влади та профільних служб, щоб з’ясувати, який алгоритм дій передбачений для мешканців квартир з обмеженим режимом експлуатації, чи можуть вони претендувати на додаткову допомогу та коли отримають остаточні висновки щодо безпечності проживання у своїх оселях.
