У дні, коли українці згадують своїх рідних і близьких, які відійшли у вічність, особливим болем озиваються імена тих, хто віддав життя за Україну. Серед них – Титик Василь Михайлович, військовослужбовець, чия мужність і відданість Батьківщині назавжди залишаться у пам’яті земляків.
Василь Титик, 49-річний старший сержант, служив навідником 3 кулеметного відділення кулеметного взводу 2 механізованого батальйону однієї з військових частин ЗСУ. Загинув під час виконання бойового завдання торік 4 січня, поблизу села Улакли Волноваського району. Похоронений на Алеї Слави в Чукалівці.
На Алеї Героїв започаткували щомісячні поминальні заходи за полеглими Захисниками України. У спільній молитві серед родичів та друзів полеглих Героїв – вдова Василя Титика, Леся Маріяш-Ящук. Нещодавно, у травні, пані Леся отримала міську відзнаку за полеглого чоловіка – звання “Почесний громадянин Івано-Франківська”.
“Мій Герой, мій Янгол, я отримала твою нагороду… посмертно, – розпачливо каже п. Леся. – Це той момент, коли серце розривається навпіл. З одного боку гордість. Безмежна, сильна. Бо ти був справжнім. Сміливим, чесним. Не зрадив ні себе, ні свою країну. А з іншого – біль… Тиха, глибока, нестерпна, що розриває душу. Й неможливо зупинити сльози, бо цю нагороду тримаю замість тебе. Васю, як боляче, що тебе немає поруч, щоб посміхнутися, щоб обійняти, щоб просто бути… Дивлюсь на цю нагороду і хочу сказати тільки одне: “Коханий, ти заслуговуєш на всі нагороди світу, бо віддав найцінніше – ЖИТТЯ”. Пишаюся тобою. Завжди. Ти – моя любов. Моя сила. Моя рана, яка ніколи не загоїться. Дякую тобі за все. Світла пам’ять…”.
То як тепер жити? Коли покійний чоловік був опорою для її дітей – сина Назарія та дочки Іринки. Коли разом облаштовували побут, мріяли про довге і щасливе спільне життя. І коли все обривається в одну мить…
Леся віддано чекала, вірила, що наздоженуть втрачене, що буде час, коли святкуватимуть разом закінчення цієї клятої війни… А тепер – лише спогади. Душа рветься від болю, хоч жінка намагається не розсипатися.
Сумує так, що інколи важко дихати. І кохає так, що навіть смерть не забрала цього.
“Є жінки, які посміхаються навіть тоді, коли всередині давно все болить, – це ніби про нашу героїню йдеться в одному із дописів у соціальних мережах. – Вони готують сніданки, працюють, підтримують інших, знаходять сили для дітей, для рідних, для світу, – навіть коли самі виснажені до краю. Їх часто називають сильними. Але мало хто питає, скільки сліз було виплакано вночі в тиші…”.
Василь Титик нагороджений медаллю “За честь і звитягу”. І ще одна нагорода, яка наздогнала Героя посмертно – це орден “Хрест Героя”. Його вручили вдові побратими з військової частини, де служив захисник.
“Цей момент був сповнений гордості й суму водночас – гордості за твою відвагу, мужність і те, що ти віддав життя заради нас, і суму, бо тебе немає поруч. Моє серце стискалося від болю, я знову гостро відчула твою відсутність. І водночас відчувала твою силу, мужність і ту любов, яку ти залишив у нашому житті. Васильку, ти назавжди залишишся моїм героєм, моєю силою і моєю любов’ю. Завжди пам’ятатиму тебе, і твоя пам’ять буде жити в моєму серці вічно”, – так передає свої почуття п. Леся.
Коли минув рік від загибелі Василя, Леся Маріяш-Ящук укотре пішла на його могилу. Згадувала, як востаннє розмовляла з чоловіком, востаннє чула його голос.
“А потім – через декілька годин – перестало битися його серце. І разом із ним перестала битися половинка мого серця, – з сумом говорить п. Леся. – Інколи намагаюся дивитися відео. Чую Василів голос, бачу його рухи, міміку, жести. І не можу дивитися без сліз. Бо він там – живий”.
Василь Титик мав позивний “Бумеранг”. Недаремно побратими дали такий, бо завжди повертався із завдань зі своїми бійцями – живими і здоровими. Хлопці розповідали, що він був не просто воїном, а справжнім козаком, людиною великого серця. Мужній, відважний, чесний, відданий, справедливий і добрий – таким його пам’ятають побратими. І не раз кажуть, що його ім’я – символ честі, а позивний – відлуння, що завжди поверталося добром і справедливістю.
“Василь був нашим з моїми дітьми теплом, захистом, душею. А зараз живемо лише спогадами, – каже п. Леся. – Хоч не раз наголошував, що я дружина військового і мушу бути сильною. Але як же ж то важко… Як боляче бачити, що по дитячому личку течуть сльози, як Іринка сумує і їй не вистачає батьківської любові, як вона і зараз іноді пише повідомлення і кидає відео, як міцно обіймає м’яку іграшку, яку він їй подарував, коли перший раз приїхав у відпустку. Я б віддала все, щоб хоч на хвилинку знову відчути його теплі обійми, його губи на своїх, почути, як називає мене рідною…”.
- “Реальність у тому, що ви будете сумувати вічно. Ви не “переживете” втрату, а навчитеся жити з нею. … Ви зцілитесь і станете цілісними, але вже ніколи не будете такими, як раніше”, – Елізабет Кю.
Людмила Стражник. Фото надані Лесею Маріяш-Ящук.
