Марія Савка закінчила з червоним дипломом Львівський політехнічний і могла здобути науковий ступінь у Москві.
Але набувши практичного досвіду економіста-дорожника, випробувала себе в аграрній сфері, птахівництві, виробництві цукру…
Чи солодко Марії Савці у владі і як вона реагує на виклики часу? – читайте в інтерв’ю журналісту ПІК.
– Маріє Володимирівно, спостерігаючи за вами на робочих нарадах чи інших заходах, відчуваєш, що ваші думки у постійному русі. Перебуваючи в тонусі того, що відбувається тут, моментами явно обдумуєте те, що буде на іншій локації…
– Не знала, що це помітно. Але посада першого заступника голови обласної державної адміністрації заставляє тримати у полі зору те широке коло питань, за які ти відповідаєш. Відповідаєш за посадовими повноваженнями, за окремими розпорядженнями голови, за власим сумлінням. У подібних випадках кажуть: людина любить роботу. У моєму випадку – робота теж любить мене.
Як перший заступник, завжди маю бути готова підтримати свого керівника.
– При обговоренні складних проблем в районах, доводилось чути: «А у Савки ви були?». Мовляв, вона розв’яже питання. Ви насправді все можете і на все впливаєте?
– Тут мова не про впливовість. Люди, які звертаються до мене, вони іноді потребують просто моральної підтримки. І якщо ти людині порекомендуєш – йди ось таким шляхом, спробуй зробити так і так, то вона вийде від тебе окриленою, навіть якщо зайшла песимістом.
Щодо вирішального слова у складних питаннях, то це прерогатива першого керівника. А ми – заступники, маємо бути добрими помічниками. І від того, наскільки вміємо вкладати у свою роботу напрацьований досвід та знання, залежить рівень оцінки роботи державної влади регіону в цілому.
– Минулого року Ви були за крок до посади голови ОДА – тимчасово виконували його обов’язки. Внутрішньо готували себе до роботи без приставки т.в.о?
– Ні. В першу чергу, я ніколи не була кар’єристкою. З іншого боку, зважаю на таке поняття, як віковий ценз. І головне – щиро хотіла, щоб посаду голови ОДА посіла молода, цілеспрямована людина, яка має амбіції щодо розвитку Прикарпаття. Так і вийшло. А я допомагаю, як вже казала, своїми досвідом та знаннями.
– Досвід у Вас багатий, до того ж – багатогалузевий. Що спонукало Вас радикально міняти напрямки роботи і не боятися невідомого?
– Певний період часу у моєму житті нічого не мінялося. Я закінчилася Львівський політехнічний інститут, з червоним дипломом. За спеціальністю – інженер-будівельник автомобільних доріг. Мала направлення в Москву – на стаціонар аспірантури. Поряд з тим, синові був тільки рік, а залишати маленьку дитину без мами – для мене це було неприйнятним.
Пішла працювати. Приблизно 15 років йшло накопичення досвіду за фахом, досвіду у спілкуванні з людьми, у вмінні планувати, передбачати, здійснювати. А коли ти засвоїш ази економіки, калькуляцію виробництва, то можна фахово накладати ці механізми на будь-яку сферу. Саме так у мене відбувалося.
Кожні 4-5 років я щось змінювала у своєму житті, і бачила, що коли відбуваються такі зміни, вони йдуть на краще. Ти самовдосконалюєшся, бачиш нові напрямки та передбачаєш виклики, з якими можеш стикнутися й завчасно розумієш, як їх долати і йти вперед.
– Але коли приходить в колектив новий керівник, люди так чи інакше демонструють, що вони знають все, а начальник ще не знає нічого… Як Ви з цим справлялися?
– Звісно, стикалася і з такими речами. І як менеджер, який входить у новий напрямок діяльності, ти маєш знати її ази. Але не до нитки. Скажімо, на виробництві є головний інженер, є фахові технологи… А у мене є звичка дотримувалась демократичного стилю управління, будувати командну «гру», в якій спеціалісти почувають себе сильними гравцями та націлені на командний результат.
Тож у мене збереглися добрі відносини з людьми, з котрими працювала в Рогатинській шляхово-ремонтній будівельній дільниці Івано-Франківської області; у ВАТ «Хлібодар» та ЗАТ «Хлібінвест» міста Рогатина; на сільськогосподарському підприємстві «Авангард» у Загвізді; на ВАТ «Володимирцукор» у Волинській області. У пам’яті – тільки приємні спогади про ці періоди життя.
– На виробнитві, при правильній організації процесів, результат приходить доволі швидко. А як розпізнаєте плоди своїх зусиль у сфері державного управління?
– Так, у господарській сфері, коли ти маєш чітку стратегію, дорожню карту реалізації проєкту, фінансовий ресурс і важелі досягнення мети максимально зосереджені у твоїх руках, то вже через тиждень можеш побачити певні результати своєї праці.
В управлінні ж областю є, так би мовити, багато коридорів – законодавчих, структурних, системних, які ти мусиш пройти, витримавши всі вимоги відповідних процедур. Розв’язання регіонального питання, як правило, потребує рішення вищого органу, можливо, й постанови Кабінету міністрів, а на це потрібний довготривалий час. До того ж, завжди стоїть питання, чи вдасться залучити фінансову складову? Але якщо у тебе вже є в цих речах практичний досвід, то одразу бачиш шляхи досягнення мети. І коли зреалізуєш проєкт, дуже багато добрих емоцій залишається. Ти розумієш, що якась добра часточка у ньому є твоя, і вона залишиться для людей.
– Хліб, цукор, яйця. Чи не виникає у вас професійних питань до цього продуктового набору, коли, як господиня, придивляєтесь до нього в магазині?
– Знаєте, колишня робота провокує певні запитання. Наприклад, коли дивлюся на коробці з яйцями дату «випуску», іноді думаю, чи відповідає вона фактичній? Щодо цукру, то в технології виробництва та якості продукту нема великої різниці, а головне – весь цукор солодкий.
– До слова, на Прикарпатті ще є бодай один виробник цукру?
– Болюче питання. І гірка відповідь – немає. Бовшівський цукровий завод, який переробляв буряк з п’яти районів області, завершив свою роботу, а відверто кажучи – завершили його роботу у 2009-му.
Довгий період ще тримався Городенківський цукровий завод, влада боролася за те, щоб він працював. Адже це вітчизняний виробник, це міцний виробничий ланцюг від поля до перероблювання буряків, це робота для людей та податки до місцевого і державного бюджетів. Але будьмо об’єктивними, заводське обладнання – застаріле, виробництво – не рентабельне. Сьогодні в Україні працюють сучасні, модернізовані цукрозаводи, які переробляють буряків в кільканадцять разів більше, ніж малі колишні. Словом, долю заводу в Городенці визначив ринок.
– А що в ринкових умовах має на Прикарпатті успіх?
– Добре розвивається сільське господарство, його зерновий напрямок. Збудовані потужні елеватори. Розвивається ягідництво – вирощування малини, лохини, ожини. Для зберігання та заморозки фруктів у Городенківському районі збудовано потужний холодильник.
У промисловості ми бачимо, що успішно працює ПрАТ «Івано-Франківськцемент», який виробляє більше ніж 300 найменувань продукції європейської якості. Для цього за останні роки на цементному вклали у виробництво величезні інвестиції.
Відрадно, що на підприємстві працює дві з половиною тисячі прикарпатців. Люди мають високий рівень заробітної плати, а бюджети – суттєві надходження.
– Маріє Володимирівно, візуально життя прикарпатців взагалі випромінює добробут: на вулицях – потік іномарок; гарно одягнені люди – безтурботно спілкуються в кафе посеред робочої днини; в селах бачиш помешкання, від яких важко відірвати погляд. Та загалом люди скаржаться на погане життя. І вважають, що тільки чиновникам у владі – добре… Що скажете на таке?
– Кожна людина прагне жити краще. До цього треба йти, це правильне, природне прагнення. Завдання ж влади – задовольнити це бажання в міру тих можливостей і тих важелів, які у неї є.
А працювати у владі, повірте, важко. Попри поточну проблематику, ви бачите, які виклики стоять у сьогоденні.
Спочатку виникла надзвичайна проблема коронавірусу, і захворюваність зростає.
Потім – страшна повінь. Наслідки, які вона нам залишила, це теж великий виклик для влади, місцевого самоврядування. Адже треба об’єктивно оцінити обсяги збитків, документально зафіксувати, визначити пріоритети у подоланні наслідків негоди і якомога швидше відновити для людей, що постраждали, нормальне життя.
– Наскільки це вдається?
– Якщо повінь 2008 року більше нашкодила низинним районам області, то сьогодні порушила інфраструктуру гірських. І нам ще довго прийдеться оговтуватись від цієї повені. Але тішимося з того, що президент та уряд України зреагували на нашу біду і спрямували на Прикарпаття 480 мільйонів гривень державної допомоги. Була допомога й від інших областей та сусідніх країн. Зараз дбаємо про те, щоб ці ресурси були ефективно та якісно використані.
– Коли на Прикарпаття виділили 480 мільйонів, то в уряді наголошували, що це тільки перший транш. Чи передбачають другий?
– Так, на початку липня Верховна Рада України внесла відповідні зміни до закону «Про державний бюджет». Це дозволяє збільшити резервний фонд на 2 млрд гривень для ліквідації наслідків повеней на заході України. Днями Президент підписав закон. Зараз ми ще раз формуємо документальну базу для того, щоб частина цього фінансового ресурсу пішла в Івано-Франківську область – на відновлювальні роботи.
– Ще одна біда – коронавірус.
– І ця біда не відступає. Область знову повернулася в червону зону щодо показників захворюваності. Протягом тижня було щодоби понад 70 нових хворих. На п’ятницю – вже 87, сьогодні – 88. Лікарні, які приймають людей з коронавірусною хворобою, переповнені. Я зустрічалася з керівниками цих медзакладів, вони зазначають – ситуація є достатньо складною. В області, з початку пандемії, зафіксовано 4 тисяч інфікованих COVID-19.
– Чому така загрозлива статистика? Може просто збільшилось число тестувань, а звідси – більше виявлених фактів інфікування?
– Кількість ПЛР та ІФА-тестувань дійсно у нас збільшилась, причому, втричі. Окрім обласного лабораторного центру, долучилися до справи діагностики інші державні та приватні медзаклади. Це дійсно позначилось на кількості виявів «ковід», але тільки частково.
Є друга складова ситуації – це ті заходи, яких ми маємо дотримуватись заради запобігання хворобі. Але… Ось люди, які повернулися з європейських країн, кажуть: «Ми здивовані, вийшли у центр Івано-Франківська і бачимо – всі рухаються натовпом, не дотримуючись соціальної дистанції, забуваючи одягнути маски».
В результаті такі речі дають відсоток зростання захворюваності, сприяють поширенню коронавірусу. Ми мусимо розуміти ступінь загрози та берегти себе.
– Маріє Володимирівно, але після кожної робочої днини, із задоволенням від вдалих проєктів чи зі смутком від невдач, ви повертаєтесь додому. Хто на Вас чекає і хто додає енергії на завтра?
– Уся родина. Але найбільше – онуки. Я довго їх чекала, а сталося так, що в один період стала бабусею двічі. У сина Сергія рік і сім місяців тому народилася донечка Стефанія. У дочки Юлії маємо півторарічного Олександра.
– Де працюють Ваші діти?
– Син – у бізнесі, дочка працює у державній структурі.
– А як чоловік сприймає Вашу постійну завантаженість державними справами?
– За роки спільного життя твоя друга половина старається до всього звикати. Так що Василь Васильович ставиться до моєї роботи з розумінням.
Тим більше, що у нього теж насичені робочі будні.
– Книги, в’язання, вишивання хрестиком … – чим розважаєте себе на самоті?
– Колись вишивала. Причому, не «масові» речі, а щось своє, складне, ексклюзивне. Коли сиділа з маленькою донькою, то в’язала. До цього часу зберігаю деякі речі. Але з часом ці жіночі захоплення якось нівелювалися, як то кажуть, вийшло з моди.
А ось читати й зараз люблю. І не тільки нове. Перечитую по кілька разів, скажімо, Василя Стефаника, бо з плином літ зовсім по-іншому бачиш ті моменти, про які читав у юності. Іншого автора, який би так глибоко відтворював внутрішній світ людини, відчував людську натуру, я для себе не знайшла.
Люблю, до речі, Ліну Костенко. Послухайте (декламує).
Блажен той муж, воістину блажен,
котрий не був ні блазнем, ні вужем.
Котрий вовік ні в празники, ні в будні
не піде на збіговиська облудні.
І не схибнеться на дорогу зради,
і у лукавих не спита поради.
І не зміняє совість на харчі, —
душа його у Бога на плечі…
– Філософія життя, вершина творчого злету поетеси. У вас – свої, більш прагматичні, але приємні робочі злети, а за ними – Орден княгині Ольги. Як сприймаєте цю високу нагороду?
– Як оцінку своєї праці та свого ставлення до рідного краю. Я люблю свою землю, люблю Прикарпаття, вкладаю свій досвід і душу у те, щоб Франківщина розвивалася, щоб віна мала майбутнє.
Розмову вела Марія Палюга.
Перегляньте також:
Підписуйтесь на нашу сторінку у Facebook, Instagram , Youtube та Telegram
Читайте також:
Ваш АСТРОЛОГІЧНИЙ ПРОГНОЗ на 27 липня – 2 серпня
Читайте нас у тг
