Протягом шести років чоловік з Корнича пошив 12 та відновив 25 старовинних національних теплих безрукавок, повідомляє ПІК.
«Спеціальної освіти я не маю,працював різоробочим, на автозаправці, був на заробітках закордоном, але до мене там погано ставилися, і я вирішив, що допоки вдома матиму хліб та воду, більше нікуди не поїду. Хіба що на відпочинок чи на екскурсії», – розповідає майстер.
Про те, що буде відновлювати кептарі, Михайло й не думав. Щоправда, займався машинною вишивкою. Цьому ремеслу навчила його мати. З-під рук пана Вінтоняка вийшли сотні суконь та сорочок з національними орнаментами. А ще чоловік робив вручну тонкі мережки.
До речі, така філігранна робота не до снаги навіть вправним майстриням-жінкам. Зі сміхом чоловік пригадує, як сидів ан автозаправці та крадькома, аби не взяли його на кпини, робив мережки.
Одного разу Михайло купив на ринку старовинний дублений (коричневого кольору, виварений у корі дуба та верби) кептар. Першим у селі одягнув його до церкви. Згодом захотів пошити собі новий кептар, але як—не знав. Звернувся до майстрині, яка шила кептарі, але не зі шкіри, а сукна. Проте вона не захотіла поділитися професійними таємницями. Друга спроба навчитися шити була вдалою.
«Я пішов допомагати косити траву 86-річній Марії Антонюк. Вона виявилася донькою знаних майстрів-кушнірів Софії та Михайла Гнатюків. Та й сама шила дублянки і кептарі, мала виставки в багатьох українських музеях», – пригадує пан Михайло.
Чоловік одразу попросив поважну майстриню навчити його шити кептарі. Бабця радо погодилася. Через три місяці ретельного навчання пан Михайло взявся шити перший кептар. Далі другий, третій… Загалом чоловік пошив 12 авторських кептарів.
«Шию з овечої шкіри. Купляю її в Тисмениці, уже вичинену. Розкроюю та роблю викрійку за розмірами замовника скальпелем. Зшиваю кептар вручну, нитками з воском», – розповідає майстер.
Насамкінець, прикрашає виріб аплікаціями зі шкіри, капслями (металевими бляшками різної форми). Візерунки для шкіряних аплікацій чоловік робить геометричні. Це переважно чорні та коричневі трикутнички «дзюбчики», що символізують роги барана, тварини, яка здавна одягала та одягала покутян.
На краях кептаря є переплетені чорно-білі смужки «силінки» — символ зораного родючого поля. Далі чоловік прикрашє кептар капслями. На один виріб треба більше тисячі капслів. Гудзики та защіпки (гафтки) Михайло Вінтонюк робить також зі шкіри. Щоби пошити один кептар, чоловік працює по 6-10 годин щодня протягом півтора місяця.
Займається майстер-самоук і реставрацією. Для відновлення йому привозять кептарі зі всієї Західної України. Спочатку пан Михайло оцінює стан старовинної речі, і одразу каже замовникові, коли кептар відновити не можна.
Реставрацію проводить за старовинними технологіями, без використання клею, фарб та хімічних засобів. Якщо потрібно, нашиває з середини шкіру, за потреби, відмочує та сантиметр за сантиметром відчищує кептар ззовні.
Більше про технологію реставрації майстер не розповідає, бо це його авторський винахід. За словами пана Вінтонюка, на відновлення одного кептаря йому треба 7-8 днів. Працює чоловік 5-6 годин щоденно. Найстаріший відновлений майстром кептар пошили наприкінці ХІХ сторіччя.
Злата ЛЕМІШ
Фото з архіву Михайла Вінтонюка:
На старому фото: молода пара з села Корнич у національних кептарях, початок ХХ сторіччя.
Читайте також:
В обласному центрі Прикарпаття проходять Франкові читання
На Прикарпатті “вікінги” з Донеччини розводять кіз та возять туристів на конях (ФОТО)
Приєднуйтесь до нас у Facebook, Instagram , Youtube та Telegram
Читайте нас у тг
