Монграндо (Mongrando) — мальовнича комуна в північній Італії, розташована в регіоні П’ємонт, у провінції Б’єлла.
Саме тут із 2018 року мешкає Світлана Туррін та її сімʼя.
«Так склалося, що я розлучилася з першим чоловіком, і двоє маленьких синів залишились під моєю опікою та моєї родини. То був дуже болісний момент. Я прагнула змінити своє життя, тому перейшла на роботу з рідного Росохача до міста Городенки», — розповідає Світлана про початок нового шляху.
Тут влаштувалася на гурткову роботу на Станцію юних натуралістів. З великим щемом згадує колектив, колишню директорку Мирославу Лукинюк, які прийняли як рідну дитину. Ще мала гуртки в Обласному екологічному центрі — з благословення Михайла Мицуса, тодішнього начальника районного відділу освіти.
«За фахом я юрист і вчитель української мови та літератури й зарубіжної, але й нова сфера теж вдалася, — мовить Світлана. — Насамперед завдяки тому, що в Росохачі я була учасницею колективу «Берегиня», художнім керівником у Будинку культури, де й досі директоркою Марія Микитчук, дуже творча і добродушна людина. Я мала багато напрацювань, і гурткова робота йшла легко. Але оплата низька, а я прагнула довести, що можу дати чогось більшого своїм дітям. Тож прийняла важке рішення податися до Італії».
Хто пробував того заробітчанського хліба, той зрозуміє, Адже їдеш у невідомість, занурюєшся в чужий світ, чужий менталітет, де, щоб чогось досягти, треба працювати дуже напружено. Але думка про дітей не покидала Світлану ніколи, що й додавало сили.
Бо там, удома, коли мама передає гроші або продукти, то вагома підтримка, особливо для дітей. Світлана на свій перший заробіток купила мобільні телефони синочкам, щоб покращити спілкування. Та працювала далі, щоб зібрати наступну передачу.
Світлана принагідно дякує перевізникам Василю, Кузьмі та Віталію за такий міст між Італією та Україною.
«Які тільки роботи я тут не перепробувала, — пригадує Світлана. — Мила посуд у ресторані, де власниця помітила мої кулінарні здібності та залучила до випікання здоби. Наші торти смакували італійцям! Далі була офіційна робота в геріатричному пансіонаті, догляд за старенькими вдома. Водночас продавала каструлі, а вже кілька років поспіль я — презентатор продукції Assens. У 2018 році влаштувалася на текстильну фабрику, де обслуговую два ткацькі станки. Тут усе комп’ютеризовано. Робота цікава, хоч і напружена. У мене дуже висока швидкість роботи, а від того залежить й оплата».
Як тільки Світлана отримала легалізацію, то поїхала додому й мала велике бажання не повертатися. Але попри все, повернулася, бо в Італії можна було заробити гроші.
«Діти жили з моїми батьками, а я розпочала спорудження нового будинку, бо прагнула власного житла. — аргументує Світлана. — Та й сини підростали: мала подбати про належну освіту. В Італії багато українок, і ми тут гуртувалися. Уже зараз не говоримо «заробітчанки» чи там «баданте», як нас називали італійці. Адже хтось відкрив власний бізнес, працюють у державних і приватних компаніях. А насамперед пропагуємо українську культуру. Та про це — трошки згодом, але розкажу, що далі дуже напружено працювала. Це видається дивним, але я на відстані керувала будівництвом удома. Дуже допомогли сестра з чоловіком, батьки та сини. Завдячую односельцям за підтримку, за те, що слухали мене. Я надсилала кошти і завжди довіряла людям, залученим до робіт. Працювали за моїм проєктом. Зараз ця хата мені гарна, хоч ще не добудована, тому що діти виросли, й виникли інші потреби. А найважче, що розпочалася війна. І всі зусилля на головне — на допомогу нашим захисникам».
Виклики війни
Власне, допомога Україні ще більше згуртувала українок. Кошти залучали під час благодійних обідів та фестивалів.
«Пригадую, як ще в 2014 році ми закупили 250 пар шкарпеток, ящики кави, і передали 12 посилок знайомими перевізниками. Північ Італії добре згуртувався: ми шапочки шили військовим, купували підгузки, передавали — хто що міг. І це все — завдяки нашим жінкам із зони Коджоли», — каже Світлана.
Місцеві жителі теж неабияк допомагали. І коли Світлана вийшла заміж за Джанафранка, то отримала ще більшу підтримку — насамперед від його друзів-італійців.
«Ми одружилися в Івано-Франківську, — зазначає співрозмовниця. — Джанфранко після відвідин Прикарпаття розвіяв загальноприйняте в Італії поняття, що українські заробітчанки ледь не з печер вилізли. Бо в італійському контексті це зверхнє упередження іноді описують словами «забобонність», «провінційність» або вважають, що в східній Європі немає нормального життя, і люди живуть у злиднях та без вигод. Коли ж місцеві ближче знайомляться з українками — їхнім рівнем освіти, працьовитістю та кулінарною чи побутовою культурою, — ці стереотипи дуже швидко розсіюються. А ще як побувати в нашому селі — побачити гарні доглянуті садиби, гостинних людей — то думка змінюється!».
Джанфранко — учасник автомобільного клубу Club Amici della 500 (Biella), який об’єднує шанувальників класичного автомобіля Fiat. Клуб заснований у 2003 році та регулярно організовує автопробіги й зліт поціновувачів ретро-автомобілів Fiat 500. Тож Джанфранко зараз займається своїм хобі: колекціонує ретро-автомобілі та мотоцикли та як учасник ще кількох клубів активно пропагує це захоплення.
«Прагну свій досвід створення ілюстрованої продукції ще під час гурткової роботи застосувати й тут, — принагідно каже Світлана. — Мрію допомогти чоловікові написати книгу про ретро-машини та мотоцикли».
Будинок подружжя в Монграндо — як маленька Україна. Є чорнобривці, гладіолуси, троянди, іриси та навіть чебрець.
Ностальгію долають через культуру
Попри звикання до місцевого життя та занурення в сімейні справи, в серці Світлани завжди є свої пріоритети. Хоч сини виросли та створили свої сімʼї, мама огортає їх любовʼю та опікою.
«Та й ностальгія не покидає. Дуже хочу свого, національного. З поради однієї з подруг вирішили заколядувати на святі зустрічі Нового Року. Далі я допомогла організувати Розколяду, за ідеєю Алли Седлярук та Люби Білейчук. Наші різдвяні атрибути неабияк вразили гостей, — розповідає Світлана. — Це надихнуло зробити театральне дійство, до якого долучився дует Сидора та Ірини — чудових аматорів!».
Світлана розповідає про благодійні обіди, якими опікувався Клавдіо Кавалларо Claudio Cavallaro та пані Людмила. На одному із заходів зібрали кошти, на які придбали 11 машин швидкої допомоги для України.
Світлана познайомилася з Валентиною Шевчук, яка не один рік присвятила організаційній діяльності діаспори українців Боргоманеро. Зараз місію пані Валентини гідно продовжує пані Євгенія. Щотижня передають посилки через волонтера Віталія Ланового.
Світлана прагнула поширити тут свій досвід культорганізатора. Не покидала думка створити ансамбль. Ідею підтримали пані Люба, пані Алла та пані Ольга Петран, наші українки з різних регіонів. Тож наразі квартет є. Назвали колектив «Барви вишиванки».
І на цьому не завершується підтримання традицій. Дівчата проводили ярмарки, фотосесії. Однією з них була тематична презентація Галини Лабич.
«Як же я здивувалася, коли на святкуванні нашого Різдва, з національними стравами та звичаями, організованого з ініціативи Галини Штефан, я зустріла свою однокласницю Любу Білейчук, — підкреслює Світлана. — Відтоді ми разом на всіх дійствах. Бо мати тут, за тисячі кілометрів від рідного дому, свою вірну подругу та підтримку, — то надзвичайно важливо».
«Адже завдяки таким людям, а також багатьом іншим, як-от односельчанки Світлана Бернецька, Ольга Микитчук. І всі ми разом зростаємо духовно. Під впливом цих жінок, які в Італії віддавна, я краще освоювала мову. Звісно, багато допомагав Джанфранко», — каже Світлана.
Усі ці благодійні заходи, залучення до них італійців націлені на одну мету: збір коштів на потреби українських захисників, підтримку медичних закладів, де лікують поранених бійців.
«Спільними зусиллями ми придбали й передали хірургічні лампи для ОКЛ Івано-Франківська, допомогли із прийманням та реабілітацією наших ветеранів в Італії. Цьогоріч у місті Орта відбувся турнір для ветеранів, й украінська діаспора Півночі Італії їх підтримала. Й це лише дещиця з того, що зроблено для України за останні роки. Бо Батьківщина — понад усе», — підсумовує Світлана Туррін.
Варто відзначити велику співпрацю із Лігою українських жінок, яку очолює Тетяна Скіцко. А також із сільською громадою Росохача, Будинком культури та місцевою школою. Світлана Туррін знаходить можливість підтримати благодійні заходи в рідному селі та Городенківській громаді. Адже багато її знайомих нині влилися в лави ЗСУ, захищають Україну та обороняють Європу від російського агресора Найбільше ж тішить, що задля допомоги Україні вдалося обʼєднати людей різних національностей — мешканців навколишніх сіл міста Бʼєлла, громадян Молдови, Румунії. Українки запалюють в Італії власним прикладом.
Людмила Стражник. Фото надані українською діаспорою Італії та авторки.
