Ви маєте мрію? Якщо вона стосується якоїсь дивовижної подорожі та екзотики, то вам саме до нас на сайт. Маємо нагоду з перших уст почути про Японію. Своїми враженнями від літньої поїздки ділиться учень одного Івано-Франківського ліцею Олександр.
Мрія плюс мова плюс допитливість
А почнемо з того, що Японія – то була ще шкільна мрія Сашкової мами. Й коли постало питання подорожі під час літніх канікул, саме син подав ініціативу втілити це давнє бажання. Юнак ще й заздалегідь організував купівлю авіаквитків і пошук житла в столиці цієї далекої східної країни.
“Зараз я в одинадцятому класі – розповідає Олександр. – Англійську знаю добре, бо доти навчався у приватній школі, де було чотири пари іноземної на тиждень. Загалом діти здебільшого легко засвоюють мову через комп’ютерні ігри, фільми. А я люблю ще й читати англійською мовою. Тобто це як би для мене звичайна справа. Зараз це дуже важливо: в усіх однокласників рівень англійської достатньо хороший”.
Та й наша молодь настільки зараз просунута, що дає собі раду в інформаційному просторі, з логістикою. Сашкові не складало жодних проблем знайти квитки, апартаменти.
“Я навіть із представниками турагентства на рахунок візи спілкувався. В дуже великій більшості, ну, в принципі, все, що ми там робили, все, де ми були, це я організовував, – каже Олександр. – З нинішніми можливостями, з інтернетом проблем абсолютно немає, незалежно від віку. Та й допитливість насамперед: вивчити якісь нюанси подорожі, країни тощо. Добиралися через Варшаву. Далі переліт до столиці Об’єднаних Арабських Еміратів Абу-Дабі – 8 годин, з Абу-Дабі до Токіо (точніше – летовище Наріту) – 10. Тобто загалом 18 годин плюс ще декілька – пересадки”.
Сашко радить запастися терпінням, бо дорога займає дуже багато часу: майже дві доби до Японії. А ще вміти спати в дорозі, знайти собі заняття. Насамперед прочитати трохи про літаки, щоб не боятися літати, тому що насправді це лише спочатку може здаватися страшно.
“В Абу-Дабі – це ж новий світ, – пояснює співрозмовник. – Там такий аеропорт! Як казковий замок! На кожному поверсі стеля, напевно, метрів 20. В мене як такого топографічного кретинізму немає. Ніби дивлюся на вказівники – там усюди є: гейт туди-то, забрати багаж там, реєстрація там. Дивлюся і йду спокійно. Майже на кожному кроці стоять або поліцейський, або охоронець: можна до них підійти і запитати, як пройти. Але розміри там дійсно величезні, бо ми коли летіли назад, нам перенесли гейт з одного на інший, то ми так кілометри два йшли по тому аеропорту. Тобто він дійсно величезний, але насправді боятися немає чого. Тобто явно кудись у небезпечне місце ти не попадеш, і за час пересадки (умовні дві години) можна розібратися”.
Країна вражень: що дивує з першого погляду
“Ми летіли найбільшим у світі пасажирським авіасудном, і мама навіть трохи боялася, – згадує Олександр. – Аеропорт не в самому Токіо, а таке містечко за кілометрів 100 від нього. Під час посадки летіли дуже низько. І мама думала, що ми будемо зараз зачіпати дерева колесами. Це був трохи такий досвід страшний, тому що цей літак важить 600 тонн, та й несеться зі швидкістю 300 км/год, і ми дуже довго їхали по тій смузі, що здавалося, ніби й не затормозимо. Далі в аеропорту трохи вже заспокоїлися, пішли на паспортний контроль. Взагалі там набагато цивілізованіше, ніж у Варшаві, де нас довго опитували, куди та чого летимо, чи є польська “Карта побиту”… А в Японії простіше. Форми щодо імміграції я заповнив на сайті, просканував, і нас швидко пропустили. До Токіо є пряма гілка метро: поїздка коштувала плюс-мінус 300–400 грн. За 1160 єн ми проїхали від аеропорту Наріти до нашої станції майже в центрі Токіо. Поїзд найзвичайніший, тільки дуже багато реклами і в метро, і в поїздах, і в усьому. Таке враження, що там якісь помішані на рекламі”.
Це впадає в очі: фото-, відеореклама. Багато інформації для туристів, як себе правильно поводити в Японії, поважати їхні традиції.
“Мама казала, що очікувала чогось іншого, – мовить Сашко. – Як на мене – це ж просто звичайна країна, ми їдемо в якомусь селі, навіть будинки звичайні, як у нас. Але насправді вони з такими характерними дашками. От що схоже, то це рослинність. Але це логічно, бо країна в межах такого ж клімату, як ми. Коли вийшли на нашій станції, то спека була неймовірна. От вже ніби сонце зайшло, майже шоста година вечора, трохи хмарно, але ніби в сауну потрапили. До речі, там дуже рано сідає сонце, тож година шоста – це вже була прямо темна-темна ніч”.
Коли підійшли до апартаментів, на рецепції просто стійка ніби стоїть, немає людей. Просто два планшети: один – щоб виміряти температуру, а другий – щоб зареєструватися. Щось не вийшло з першого разу, а думка одна – швидше б відпочити. Мама панікує, вже каже, що зараз сідає і буде тут плакати. Адже замучені, два дні в дорозі, вже такі перепотілі десять разів…
“Я почав копатися в чатах, дивитися… В результаті виявилося, що прислали два коди. Не знаю, нащо другий був, бо його ніде взагалі не використовували. Я ввів перший, і все спрацювало. І ми нарешті змогли до хати потрапити. Ну й паралельно знайшли ключ від апартаментів. По ідеї, ми могли й так зайти, але просто зареєструватися логічно ж: треба було дати знати, що ми вже приїхали. Тож загалом добралися ми достатньо складно, особливо з цією реєстрацією дійсно так трохи страшно стало, що на вулиці будемо ночувати чи як. Але все обійшлося. І після цього десь о годині восьмій ми ще пішли поїсти”, – пояснює Олександр.
Недалеко був McDonald’s, десь за кілометр-півтора, напевно, біля відомого “Небесного дерева Токіо”. Це телекомунікаційна вишка, понад 600 м, найбільша у світі.
“Ми її зі свого вікна споглядали – просто фантастика, – зауважує Сашко. – І світиться прикольно. Ресторан McDonald’s – страви на смак такі ж, як у нас. Що дуже сильно здивувало – це те, що в них дуже дешево. Тобто фастфуд і сама по собі їжа в них дуже дешева. Якщо в нас, наприклад, можна якесь мак-меню взяти за гривень 300–400 на одного, то в них брали на 500–600 гривень двоє, ще й із десертами, якимись додатковими напоями, і наїдалися досита. В магазинах мережі “7-Eleven” можна купити готові роли, суші або навіть просто рис з куркою якийсь, пасту… Мікрохвильовка була, всі інші зручності. Але ж ми не сиділи вдома”.
Що здивувало? Насамперед – наскільки там чисто і рівно. Таке враження, що дійсно вилизані дороги і тротуари. Жодного смітника ніде немає. Натомість багато вуличних автоматів з напоями чи їжею.
“От якщо купуєш воду, то пляшку ще можеш викинути в комірці біля автомата. А баночка якась, пакетик від булки – то треба носити з собою. І, скоріш за все, навіть якщо ти за 100 км від хати, то викинути зможеш тільки вдома”, – стверджує співрозмовник. – Я не очікував, що таке взагалі буває в житті – ідеальна чистота. От ми після цього повернулися до Варшави, і я дивився, як виглядає європейська столиця. Але це небо і земля! В якомусь переході так нестерпно смерділо, що просто жах. А в Токіо туалети всюди безкоштовні, зайдеш – пахне якимись духами, ідеально все. Ніде немає смітників, але при цьому на вулицю нічого не кидають”.
Надзвичайно вразили центральні райони як-от Гінза, де бутіки, вся мода знаходиться. І Сібуя, вони там пересікаються, це такі два дуже популярні райони. Саме така Японія, яка ламає стереотипи.
“Отак стоять 80-поверхівки, повністю скляні, модерні торгові центри, а відходиш від них на півтора кілометра – там величезний сміттєпереробний завод. Тобто майже у центрі Токіо, – дивується Сашко. – На самій вулиці нічого прикметного немає, але під’їжджають постійно машини зі сміттям, і величезна труба, певно, метрів 100–200 в небо. І я так розумію, що вони там спалюють сміття прямо в центрі міста. Й оце дійсно здивувало, такий контраст”.
Молоді японці абсолютно різні, але вільні у самовираженні
Та найбільше цікавили люди: японці, японки. Саша принагідно висловлює усталену думку: мовляв, усі азіати на одне обличчя – китайці, японці, корейці.
“Насправді вони абсолютно всі різні, ну, так само, як і ми, – каже Олександр. – Тобто цей стереотип – через те, що в них вузькі очі і якась азіатська зовнішність, що логічно. Але ні, вони всі абсолютно різні. Є, як і в нас, красивіші, трохи гірші, кращі. І так само мама мені казала, що багато слухала про те, що японки такі натуральні: мінімалістичний японський манікюр, без макіяжу…. Але насправді дівчата такі всі розмальовані, от-такі нігті в них – сантиметрів, певно, з 10. Хоч є й звичайні молоді люди. Тобто все, як у нас, абсолютно звичайна країна. Просто люди з вузькими очима, азіатською зовнішністю. Звичайно ж, там не тільки японці були, бо Токіо – великий туристичний центр”.
Щодо молодіжної моди, то здебільшого одягаються неформально. Саша принагідно каже, що хлопців у нас, здається, за таке побили б дуже сильно.
“Але, як на мене, це непогано, що вони можуть виразити себе та не залежать від думки суспільства, – акцентує співрозмовник. – Що в одязі дуже здивувало: наприклад, робочі якісь на будові, або, в принципі, якісь дідусі ходять у куртках влітку. Наприклад, жара +40, але в них в одязі ззаду по чотири турбіни, вентиляція працює. Куртка з вентиляцією, отака надута, і постійно там циркулює повітря. Собі б таку придбав. До речі, на одяг – звичайні ціни. Звісно, це в торговому центрі на зразок ЦУМу. Бо я дивився у японських дизайнерів, у Джунья Ватанабе, куртка якась просто шкіряна – ніби латана виглядає, така трохи підшита, дизайнерська. Подивився на бірку (одна-єдина висіла на весь магазин) – 265 тисяч єн. Це десь 1400 доларів”.
До слова, Олександр сам неабияк уміє шити й виготовляє дизайнерський одяг. То й цікавість зрозуміла.
“Я звернув увагу просто на рахунок того, що вони роблять більш деструктивний, рваний одяг тобто. Що саме в японських дизайнерів іде більше деструкт якийсь. Тобто вони не женуться за тим, щоб зробити все елегантно, а більше так, як відчувають, – аналізує Сашко. – А загалом на вулицях таке враження, що перемістилися герої з комп’ютерних ігор, аніме та мультиків. Особливо це стосується дівчат”.
Якщо ж коротко підсумувати, то дивовижі – не тільки куртки з вентиляцією та деструктивний дизайну. Це насамперед побутовий комфорт: стиль, який відчувають серцем. Сучасні технології всюди: від будівельного майданчика – до модного бутіка. Як зовсім інша планета: така Японія в деталях, обличчях та вуличному стилі.
Людмила Стражник. Фото надані Олександром.
(Далі буде).
«Батьківщина — понад усе»: історія українки, яка гуртує діаспору в Італії (ФОТО) – ПІК ПІК
Дві учениці з Прикарпаття отримуватимуть державні стипендії імені Тараса Шевченка – ПІК ПІК
Оперативні новини у TELEGRAM
