Івано-Франківськ

Воїн не повернувся з війни: хто на Прикарпатті підставить плече родині

Більше 100 днів українці чинять героїчний спротив окупантам, нерідко - ціною свого життя та здоров'я.

282343790 573080060901460 5217676764987576997 n GOLOVNA scaled

“Для мене, як людини, яка працює з ветеранами війни, з родинами загиблих, шоком є кожне повідомлення про втрату на війні”, – каже у розмові з кореспонденткою ПІК Володимир Веркалець, начальник відділу в Івано-Франківській області міністерства у справах ветеранів України.

Адже гинуть молоді хлопці й дівчата, які могли б народжувати дітей, ростити майбутні покоління, щоб наша нація жила; гинуть чоловіки та жінки, які могли б відроджувати та розвивати Україну, щоб вона була міцною держава.

Допомога має бути правдивою

Сьогодні ми говоримо про те, як зарадити горю сім’ї, яка віддала Україні рідну людину? Як підтримати словом та конкретною справою і що можуть у цій ситуації держава, область, місцева громада.

– Володимиру Федоровичу, попри те, що Ваш робочий кабінет знаходиться в області, сама посада позиціонуює Вас як людину з міністерства. А Ви самі як почуваєтесь?

– Я про це не задумувався і не вважаю, що я тут якось над іншими. Головне, щоб твоє спілкування, твоя робота з людьми приносила бажаний результат. Ось до цього прагну.

Коли робиш свою роботу по совісті, у тебе практично не виникає проблем. Саме основне правило, яке я собі взяв у своєму житті, – це говорити чесно і правдиво. Тобто, я ніколи не стараюсь пообіцяти людині щось із того, що я не можу виконати. Я говорю так, як воно є. В чому можу допомогти згідно з законодавством, допоможу. Якщо це не в моїй компетенції – кажу про це людині відверто.

Якщо фрагментарно сказати, у чому полягають мої завдання, то відділ, який я очолюю, це як «містком» між органами місцевого врядування та громадськими ветеранськими організаціями – у розв’язанні питань ветеранів.

Моє завдання зробити так, щоб не людина зі своєю проблемою шукала нас, стукала у владні кабінети, а щоб ми шукали її, як працівники, які найняті на роботу, щоб допомагати.

– Від початку війни Ви вже мали понад сто зустрічей з людьми, які втратили своїх рідних у боях з окупантами. Чи висловлюють Вам якісь претензії або заявляють вимоги?

– Жодного разу нічого подібного не чув. У нас спільний біль і розуміння, що відбувається. Звичайно, бувають індивідуальні розмови, коли людина хоче поділитися своїми найщирішими думками щодо втрати сина, чоловіка, батька.

Це буває особливо тоді, коли захисник міг не іти на війну, але пішов добровольцем, бо інакше не міг поступити. І загинув. Ось тоді у рідних ця втрата особливо болить. І для мене, як людини, яка працює з родинами загиблих, шоком є кожне повідомлення про втрату на війні.

До слова, серед загиблих, на жаль, маємо й чотирьох військовослужбовців, які на початку війни перевезли на Прикарпаття свої сім’ї, самі пішли воювати й… загинули. Поховали їх уже тут, опікуємось питаннями їх родин, які, мабуть, уже залишаться в нашому краї як переселенці.

Що далі?

– Позавчора минуло сто днів війни. Як Ви сприйняли цю дату?

– Цих 100 днів – це насамперед шана і повага кожному, хто став на захист нашої країни, і дав зрозуміти ворогу, що не так просто взяти нашу українську землю.

Друге – це сум і біль. Біль за всіма тими, хто уже ніколи не повернеться до нас, бо сьогодні уже перебуває у небесному війську.

Знаєте, слово війна наче просто сказати, якщо бодай на мить не думати про її наслідки. Та серед нас уже немало людей, які мали своїх рідних, з найкращими сподіваннями відправили їх на фронт та втратили, а здійснивши чин поховання, задумались – а що далі?

От саме з цим питанням «А що далі?», ми зараз ініціювали зустрічі в усіх районах та територіальних громадах області, щоб зустрітися з рідними загиблих воїнів, поспілкуватися та в першу чергу надати інформаційну, консультативну підтримку. Надаючи інформацію при живому спілкувані, надаємо й контакти, щоб була можливість спілкуватися у подальшому для всебічного вирішення питань.

І не дай Боже, щоб у цих людей закралася думка, що зі своєю бідою вони залишилися самі.

Перша підтримка дуже прикра

– Найперша практична справа, у якій ми сприяємо, це є гарантована державою одноразова грошова виплата в разі втрати годувальника. Згідно з постановою Кабінету міністрів України, ця виплата складає 15 мільйонів гривень.

Вона розподіляється між всіма членами родини, які підпадають під цю виплату. Тобто, батьки, дружина і діти. Навіть якщо чоловік з дружиною були розлучені, але у них є спільна дитина, вона теж отримає частку від цієї суми.

До слова, не обов’язково, щоб кожен член родини отримав свою суму. Скажімо, дідусь з бабусею можуть написати відмову на користь онуків. Ці нюанси погоджуються в родинах.

Друге питання, яке ми допомагаємо родинам з’ясовувати, це те, як отримати Посвідчення члена сім’ї загиблого. Адже саме цей статус дає низку гарантій соціального захисту.

Отримавши Посвідчення, члени сімей загиблих мають право, зокрема, отримати коштом держави санаторно-курортне лікування, психологічну реабілітацію, у ряді випадків – претендувати на отримання житла у зв’язку з втратою годувальника.

284965618 396204835773541 7737325705558932662 n SAMA PERSHA scaled

– Все це бере на себе держава. А чим може допомогти область родинам воїнів, що загинули, боронячи Україну?

– З 2014 року маємо обласну програму підтримки родин загиблих, учасників бойових дій, осіб з інвалідністю внаслідок війни. Перед кожним фінансовим роком ця програма обговорюється з ветеранами, її фінансове наповнення затверджують на сесії облради.

Цього року у програмі передбачені виплати родинам у зв’язку з втратою годувальника.

Далі, до першої роковини з дня смерті захисника, щоб скажімо, родина могла поставити пам’ятник на могилі загиблого, виплачується 30 тисяч гривень. Такі є наразі можливості бюджету. Та ми не заперечуємо, якщо сім’я може докласти певну суму і зробити кращий пам’ятник.

Якщо воїн прагне вчитися

– Коли в родинах жертовних воїнів без батька залишаються діти, чим область їм допомагає, скажімо, у студентстві?

– За спільним рішенням обласної ради та ОДА ці діти отримують стипендію, з обласного бюджету.

– А якщо молодий воїн, виконавши свій обов’язок, теж хоче вчитися у виші?

– Якщо таким учасникам бойових дій не вдалося вступити на державну форму навчання і доводиться вчитися на платній основі, область надає їм стипендію, яка зараз складає щомісячно 1400 гривень (до 2021 року була тисяча). Ця стипендія передбачена для 50 учасників бойових дій.

Працюємо й з ректорами вишів, щоб вони знаходили можливості допомагати, і вони допомагають, студентам-учасникам бойових дій у фінансових питаннях навчання.

– Чи можуть родини захисників розраховувати на підтримку місцевих громад?

– Така можливість обов’язково має бути – попри усі фінансові скрути самих громад. Тому наполегливо рекомендую їх керівникам – при написанні програм розвитку, не забувати про родини загиблих воїнів, про учасників бойових дій. Бо коли така програма прийнята, цифра передбачена, то ви й знайдете кошти, навіть якщо наразі їх не маєте.

285008605 1356765831482150 1344200141203497805 n PERSHA scaled

За справами – про себе

– Мабуть, через свою активність Ви, пане Володимире, для багатьох посадовців не є тут зручним посланцем від міністерства. А вдома Ви теж «начальник»? Хто на Вас чекає після роботи. Розкажіть читачам ПІК трішки про себе.

– Вдома я не начальник, а чоловік, якого з роботи чекає дружина Світлана – вона викладає в Університеті Короля Данила. Виростили з нею двох доньок Мар’яну та Анничку, маємо зятя Богдана. Чекаємо онуків.

– Ким працюють Ваші дівчата? Може Ви створили їм самостійний бізнес?

– Не створив. Старша донька працює у Фонді соціального страхування від нещасних випадків. Молодша – у Контактному центрі, приймає звернення прикарпатців на гарячій лінії Кабміну. Словом, робота з людьми – це стихія усієї нашої родини.

– А чи є хтось із Вашої родини на війні?

– Є сват, батько мого зятя, учасник АТО. Зараз воює в запеклих боях на Луганщині, а ще точніше – у Сєвєродонецьку. Усі дуже його поважаємо й переживаємо за нього, чекаємо якнайскорішого повернення додому, віримо у перемогу.

– У кожної людини зараз є одна мета – повернутися до мирного життя, до мирної праці. Подумки Ви, мабуть, повертаєтесь до своїх будівельних майданчиків, якими жили у минулому? А що Ви будували, де можна подивитися Ваші будинки?

– Оскільки я 20 років працював у Франківську на Домобудівному комбінаті, то об’єктів «у моєму списку» багато. Насамперед це мікрорайон Каскад. Коли згадую, на якій болотистій місцевості він починав закладатися, я не міг повірити, що ми його збудуємо. Але ж бачите… А ще я будував житлові масиви на вул. Хоткевича, Івасюка, Вовчинецькій…

– Так, це дійсно цілі масиви. Але ж візуально ті будинки уступають сьогоднішній забудові…

– Об’єктивно я сам іншими очима дивлюся на колишні мікрорайони. Однак, будьмо відвертими, тоді стояло завдання будувати якомога більше, потреба у житлі була велика і люди його отримували.

Вважалося, що панельні будинки зводяться найшвидше, вони мали гарантію на 50-60 років, а щодо якості, то люди вже самі доводили квартири до образу своєї уяви ( та й тепер так).

Зараз я сам радію, яке достойне житло будується в Івано-Франківську. Щоправда, для людей – не безкоштовно. 

– Як часто Ви контактуєте зі своїм міністерством, чи можете вносити пропозиції, ставити гострі запитання?

– Щотижня маємо Zoom конференції за участі міністра та його заступників. Позитивним є те, що вони сприймають працівників відділів на місцях як виконавців, які є найближчими до людей, тому найкраще знають ситуацію на місцях і об’єктивно можуть вносити, наприклад, пропозиції для покращення законодавства, задля його наближення до ветеранських потреб. Бувають й мої ініціативи.

Вважаю, що така співпраця має бути сьогодні у будь-якій сфері життя в Україні.

Лікуватися за кордоном теж прийдеться

– Пане Володимире, непоправні втрати – це найгірше на війні. Та, на жаль, ще є й каліцтва. Хоча, це все ж таки надія на те, що все буде добре.

– Наразі ми не маємо чіткої статистики щодо поранених, бо воїні «розкидані» по різних областях, різних госпіталях, і там держава надає їм всебічну допомогу своїм коштом.

Та прийде час, і хлопці повернуться додому, у свої міста та села. І я націлюю голів громад та очільників районних адміністрацій на те, що маємо бути готовими належно зустріти своїх визволителів, у випадку необхідності теж зайнятися покращенням їх здоров’я.

Я прошу надавати нам інформацію про таких захисників. В департаменті охорони здоров’я ОДА уже є визначений спеціаліст, який має збирати й систематизувати таку інформацію. Ми маємо розуміти, скільки очікуємо поранених, які у них епікризи, у яких медзакладах ми зможемо їх лікувати, які ліки потрібно буде мати. Зокрема, яке протезування і де прийдеться здійснювати?

Питання ще й в тому, що згідно з медичною реформою лікування людей фінансує Національна служба здоров’я України. Але в реформі не передбачена окремо категорія ветеран, особи з інвалідністю, член родини загиблого. Всі пацієнти йшли у загальному потоці. Проте ми розуміємо, що люди, які пройшли війну, потребуватимуть особливої уваги, часто – індивідуальних підходів. І разом з НСЗУ, області повинні взяти на себе долю цих турбот.

– Мабуть, частина хлопців потребуватиме й лікування за кордоном…

– Так. Тож і з цієї причини ми вчасно повинні знати про них, щоб через МОЗ, медичну службу Міністерства оборони надавати щодо цих пацієнтів необхідну інформацію, аби вони були включені у списки для всебічного лікування у закордонних клініках. Багато партнерів, які працюють з Україною, уже простягнули нам руку допомоги.

Робота, що потрібна надовго

– Володимире Федоровичу, Ви людина цивільна, але переймаєтесь справою, яка постійно пов’язана з людьми ратної справи. Як Ви до цього прийшли? Чи служили колись в армії?

– Служив, два роки у танкових військах, в Чехословаччині. Після демобілізації й до 2014 року не мав жодного відношення до державної служби. Бо, як вже казав, двадцять років працював будівельником. Та у 2014-му десь як волонтер, голова громадської організації, взявся допомагати родинам загиблих.

Зустрівся з тодішнім головою обласної державної адміністрації та запропонував свої безплатні послуги, щоб створити на той час перший в Україні Єдиний інформаційний центр для учасників АТО.

Та коли у 2015 році в Україні створилася державна служба у справах ветеранів й в областях шукали потрібних працівників, я не збирався йти на цю роботу.

Керівником був призначений учасник бойових дій, активний чоловік, добра людина. Та він підійшов до мене і сказав: «Ти знаєш, я в цьому не дуже розбираюся, допоможи нам».

Ось з того часу я й взявся за цю роботу. Вона доволі важка, треба знати законодавчу базу, треба проблему кожної людини пропускати через себе – інакше нічого не вийде.

До 2022 року я знав у нашій області кожну родину учасників АТО/ОСС, я з ними спілкувався, я багато поїздив до них у міста та села, знаю багато життєвих історій наших захисників.

– І це попри те, що зараз Ви єдиний працівник у відділі. Мабуть, треба уже мати розширений штат, бо теперішня фаза війни з Росією – це й передумова зовсім іншої кількості ветеранів.

– За будь-яких обставин не збираюся покидати цю роботу. Знаєте, я маю святу надію, що зараз кожен із нас боронить нашу країну. Хтось зі зброєю в руках. Хтось волонтерством. Хтось перераховує власні кошти на підтримку ЗСУ. Хтось працює на відповідальній мирній посаді. І навіть найстарші, непрацездатні люди, захищають свою батьківщину – молитовно.

Всі включені у цю всенародну, виснажливу роботу для того, щоб ми зберегли Україну та передали її наступним поколінням. І ми свого досягнемо.

Діалог вела Марія Палюга.

Фото Івана Денисюка.

Читайте також:

Приєднуйтесь до нас у Facebook, Instagram, Youtube та Telegram



Новини партнерів







Коментарі

0

Коментарів ще немає

Залишити відповідь

Ваш email не буде опублікований. Обов’язкові поля позначені зірочкою (*)

Поле має бути заповнене
Поле має бути заповнене
© 2020 Всі права захищено