Репортерка Світлана Ославська та фотографка Анна Ільченко створили проєкт “Old khata project”. Дівчата їздять українськими селами у пошуках цікавої архітектури та глибоких роздумів мешканців про життя.
- Що фотографують та які історії записують,
- про інтер’єр з надмірностями й цікавинки,
- спільне та відмінне між сільською архітектурою у різних частинах України,
- яким буде кінцевий результат проєкту для читачів ПІКу розповіла Світлана Ославська.
Світлано, з чого почався ваш проєкт? Як сталося, що працюють над ним дівчата з різними сферами діяльності та з різних міст?
Ми сестри, які тривалий час жили й виростали разом у Сєвєродонецьку. Це промислове місто, засноване у 30-х роках у Радянському Союзі як місто при заводі. Воно має в собі дуже мало від села. Та в дитинстві ми проводили час у селах наших батьків на Луганщині та Волинській області. У нас поселилася любов до села і до всього, що з ним пов’язане. Ці сентименти ми зберегли.
Зараз я живу в Івано-Франківську, Анна – в Києві. Працюємо в медіа. У певний момент вирішили створити сторінку й публікувати фото хатів, які ми робили у різних відрядженнях. Це онлайн-колекція, онлайн-архів того, що нам траплялося. Наприкінці 2020 й почату 2021 років було 10 виїздів. Ми публікували історії та фото на сторінках у соцмережах. Вони не дублюють одна одну: у Фейсбуці більше текстів, а Інстаграм ведемо англійською, бо є аудиторія з-за кордону.
Понад рік тому зрозуміли, що самої сторінки замало й хочеться продовження, хочеться зробити більше. Анні як фотографці хотілося працювати з візуальним наповненням, а мені як репортерці – з інтерв’ю та текстами.
Вирішили зробити фотокнигу з короткими історіями й цитатами. Книжка буде важка, але не надміру, щоб було зручно тримати в руках і взяти з собою. Її буде добре мати у домашній бібліотеці та дарувати. Її буде цікаво читати та зручно гортати.
Щоб цю книгу зробити, потрібно об’їздити всі регіони України й назбирати матеріал. Під всіма регіонами я маю на увазі не області, а історико-культурні регіони (Галичину, Закарпаття, Волинське й Чернігівське Полісся, Слобожанщину і так далі).
Для експедиції потрібні багато часу й багато грошей. Зараз ми на етапі збору грошей на Спільнокошті. Хочемо зібрати 80 тисяч гривень й половина суми вже є. (Уточнення від ред.: необхідні кошти зібрали за 8 днів).
Якою буде ця експедиція? На що витратите гроші?
Вона почнеться у липні, буде тривати 2 місяці з невеличкими перервами між регіонами. На цей час ми свідомо відмовляємось від своїх постійних робіт. Я фрилансерка, тому не звільняюся, а залишаю мінімум замовлень, який дозволяє жити і їздити.
80 тисяч гривень – це мінімальна сума, яка потрібна, щоб експедиція відбулась. Вона покриває проїзд до сіл, харчування й ночівлю, хоча частково будемо ночувати в наметі. Їздимо потягами, маршрутками й десь треба орендувати авто, бо не в усі села їдуть автобуси.
Розкажіть про експедиції, які відбулися. Як обираєте село?
Можна поїхати у будь-яке село та побачити цікаву хату, архітектуру й зустріти цікавих людей. Ми не керуємося принципом поїхати у найвідоміше село, а їдемо туди, куди вдається. Були у Сваловичах на Волині, де живе близько 20 людей, і були у найбільшому карпатському селі Космачі. Там і там були цікаві розмови. Обираємо регіон, наприклад, Волинське Полісся і Карпати, й дивимося далі.
Зважаємо на логістику: щоб туди можна було добратися й було де переночувати, а взимку висушити ноги й десь зігрітися. Пам’ятаю, ми їхали у Верхню Дземброню, куди йти від зупинки 4 км. Хати там розкидані й до якоїсь хати могли йти 40 хв по снігу по погано протоптаній стежці. Тоді було важливо мати місце, де посушиш ноги, поп’єш гарячого чаю, щоб мати сили йти, записувати інтерв’ю й фотографувати.
Важливе загальне відчуття – хочемо ми в те село їхати, чи ні. Деколи дивимося репортажі про ці села, якщо вони є. Так можна скласти враження, чи варто туди їхати. Про деякі знаємо, що там цікаво. Наприклад, в Олешні на Чернігівщині раніше була Анна й знала, що там є гарна дерев’яна різьба. Й вона нас не розчарувала, там багато дивовижного.
То їздите й заради вражень?
Так, не тільки, щоб знайти людей для фото й інтерв’ю. По роботі й по життю багато їжджу Україною.
Нема враження, що я живу в одному конкретному регіоні й що я до нього прив’язана. Є відчуття себе як громадянки України загалом. Коли їдеш у такі експедиції, то це відчуття посилюється. Бачиш відмінності, схожості, як люди люблять і страждають у різних місцях по-різному. Цей момент пізнання країни для нас потрібний і цікавий.
На які хати та їх деталі полюєте?
Тут погляд суб’єктивний, бо ми не прагнемо зробити якусь енциклопедію чи каталог української сільської архітектури. Це мистецько-документальний проєкт. Анна фотографує те, що впаде око. Полює за речами, які неочевидні, на перший погляд, і говорять щось більше. Шукаєш глибшу річ, яка щось скаже про життя людини, те, що ти не помічаєш у своїй буденності.
Приклад – хата Михайла Дідишина у Космачі. У ній над дверима прибиті дерев’яні хрестики. Кожного Йордана він прибиває по одному й по них можна побачити, скільки хаті років та коли її фарбували, бо частина хрестиків блакитна, а інша свіжа, дерев’яна. Є інший ряд хрестиків, їх менше. Він пояснив: вони означають роки, відколи нема його дружини. Це щемкий момент.
А в Дземброні є інший момент – жінка повісила на хлів мертву ворону, щоб відлякати хижих птахів, які крадуть у неї курей. Це теж цікаво, бо таке не побачиш щодня живучи у місті, хоча не відомо, чи це дієво.
Як записуєте історії, про що розпитуєте людей?
На початку думали, що будемо розпитувати про архітектуру, деталі будівництва хати. Але з часом зрозуміли, що найцікавіше – почути щось глибоке про життя. Розмови про хату – поштовх для людини на глибші міркування. Про себе, хто вона й ми у цьому світі, нащо ми сюди припхалися.
Хочу почути людей, а вони можуть розказати те, що мене зацікавить – якусь фразу, яка мене зачепить і, я думаю, зачепить читача. Це теж мій суб’єктивний вибір, зумовлений моїм життям, досвідом. Деколи людина не хоче говорити про хату, а хоче про себе. Ми слухаємо і ставимо уточнювальні запитання.
Буває, приходиш до людини, яка послідовно, з початком, кульмінацією, розказує про своє життя.
Одна жінка впродовж історії казала: “Ой, дітки, я прожила своє життя як-небудь”. Ця фраза багатозначна. Коли ми опублікували це у Фейсбуці, то багато людей сприйняли це драматично. А мені здавалося, що вона говорила з іронією.
Сенси, які люди зчитують з фотографій та уривків історії завжди зумовлені тим, хто є люди, які це читають. Ми на це не впливаємо. Залишаємо простір для подвійного тлумачення речей, яке має цінність.
Вже можете сказати, чим відрізняються та схожі села, наприклад, східної та західної України?
Немає чітко окреслених східної та західної України, між ними немає паркану, адміністративно не визначено, це досить умовний поділ. Відмінності є між різними регіонами, не тільки між Луганщиною та Франківщиною. У них інакший рельєф, інша історія. Відрізняються дощова північ та сонячний південь: там і там є садки, але інакші.
Хати теж несхожі. Наприклад, у Карпатах та на Сумщині вони мають різьбу на веранді та вікнах, але вона різна.
На Чернігівщині багата й вигадлива різьба, є елементи фауни та флори, півники, зірочки. Але люди не можуть пояснити, чому це так. Кажуть, бо їхні батьки так робили, бо так є.
У Карпатах є оббиті бляхою з візерунками хати – це називається чеканка. Це щось миле і романтичне, наприклад, грона винограду. І це робили чоловіки. Коли їх запитуєш, чому такі візерунки, то кажуть: тоді всі так робили, або навпаки, бо так ніхто не робив, а я хотів, щоб було як ні в кого. Це цікаво, бо люди створювали красу так, як вони собі її уявляли з матеріалу з якого могли.
Відрізняються паркани. На Галичині це часто кована брама і живопліт замість паркану, а на Волинському Поліссі – це річ, якої донедавна не було. Часто це звичайна сітка, або дерев’яні перекладини, які огороджують територію.Там вони мінімалістичні, але тепер роблять інакше.
На Чернігівському Поліссі в Олешні хати близько одна до одної, паркан перед хатою низенький, щоб було видно вікна і квіти. А біля в’їзної брами паркан вищий й не видно, що відбувається на подвір’ї. На Луганщині теж залишають нижчий паркан, де мають бути квіти, бо має бути красиво.
Спільна риса – блакитний колір на вікнах та дверях, в інтер’єрі та зовні. Цей синій колір проходить наскрізною ниткою. Тлумачення цього може бути різне: може це щось архаїчне, про колір неба, а може така фарба була в магазині та всі нею користувались.
А як всередині хат?
В багатьох селах по всій Україні є інтер’єри з надмірністю. Не мінімалістичні, які ми тепер часто бачимо. Це буде зелена або блакитна стіна, килими, образи, штучні квіти, родинні фото, на килимах картини, Ісус чи Марія. Це залежить й від релігійної приналежності, бо в одної прихожанки протестантської церкви бачили тільки вишивку “Покайтеся і віруйте в Євангеліє”.
Це створює ефект, як каже Аня, української Мексики. Бо хати багаті на деталі, на кольори. Це насправді мальовниче. Якось одна фотографка з Південної Америки, яка є нащадком українських мігрантів з Тернопільщини, написала нам. Вона робила проєкт про старших людей-мігрантів з України або їх нащадків. І їхній інтер’єр був дуже схожий на той, який ми бачили у селі Сваловичі на Волині. Стіни були зелені, для цього вапно змішували із зеленкою.
Були села, які розчаровували?
Так. Наприклад, відоме петриківським розписом село Петриківка. Їдучи у відоме село, завжди очікуєш чогось більшого, ніж від звичайного. Але вона була закрита для нас, можна сказати, ми не знайшли до неї ключа. Мали різні інтерв’ю, багато говорили про петриківський розпис, дізнавалися, як він виник. А виник він як хатній розпис, навколо печі, вікон. Люди розмальовували хату напередодні Великодніх свят, виготовляли фарби на основі рослинних барвників (соку буряка, моркви) і малювали пальцем дерева, квіти. Це трансформувалося у мальовки – стрічки з паперу, які жінки продавали на базарі, а покупці вдома клеїли на стіни. Це було у 70-80-х роках, а зараз це не роблять і печей не залишилося.
З одного боку, Петриківка була привітною, бо ми зустріли цікавих людей, а з іншого – фотографій й інтерв’ю записали не так багато, як хотілося. Було все не настільки феєрично, як очікували.
Будь-яка експедиція – завжди ризик і завжди неочікуваність. Авантюра. Можна повернутися ні з чим, а можна – з горою матеріалу. Будь-який виїзд – це зустріч з новим місцем, новими людьми. Це все має значення.
А загалом як реагують на вас люди? Були ситуації, які запам’яталися?
Позитивно, якщо пояснити хто ти та розповісти про свої наміри. Але в багатьох є риса не довіряти в перші секунди, тримають дистанцію, і цей лід треба розтопити. Куди розмова йде й наскільки затягнеться – ніколи не знаєш.
Також нас якось назвали шахрайками й не виходили з нами зустрітися, а говорили телефоном. Просили не продавати хату на ОЛХ, наче це ми можемо зробити по фотографії.
А раз продавчиня припустила, що ми проповідниці, бо, як вона пояснила, одягнені у “секонд хенд”. Ми були у спортивних куртках, джинсах й зручному взутті, з сумками, що викликало таку асоціацію. Тобто дві молоді чужі жінки, які з’являються у селі, значить – проповідують або щось продають.
Є сумний момент, бо деколи бачимо красиві хати, у яких ми були, на ОЛХ. Люди там не живуть і продають хату, де жили їхні батьки, дід з бабою.
Які історії найбільше вразили?
Зараз найбільше вразило те, що ми за 2 дні назбирали пів потрібної суми на Спільнокошті. Це доказ того, що людям це потрібно. Є запит на дослідження й проєкти пов’язані з селом. Не шароварні та калинові, архаїчні, а сучасні, про переосмислення досвіду села. Це те, чим ми займаємося.
Чому людям має бути цікаво підтримати проєкт “Old khata project” грошима?
Люди, які нам допомагають і хочуть допомогти, люблять сільську архітектуру, відчувають, що вона цінна, що вона є важливою частиною української культури. Її варто досліджувати, цікаво дивитися. Її важливо зберегти хоча б на фотографії, що ми можемо зробити.
Ми не можемо законсервувати українське село і нема у цьому потреби, бо все невпинно розвивається, все швидке. Та село ще має в собі стиль життя, який був до інформаційної епохи, до смартфонів та комп’ютерів.
Люди, які в ньому живуть, пам’ятають або ведуть спосіб життя, коли керувалися природними циклами (сіянням, збиранням врожаю). Це інакше життя, ніж зараз у місті. Нас мали б підтримати ті, хто розуміє цінність цього.
Марія Гурецька.
Фото зі сторінки у Фейсбуці – https://www.facebook.com/oldkhataproject/
Читайте також:
- «Як захищати інтереси простих людей, треба повчитися у Василя Стефаника» – Володимир Федорак, Прикарпаття
- Думки грибників: чому на Прикарпатті мало грибів і коли чекати сезону тихого полювання (ФОТО)
- Відеоанонс. Відверто про продаж землі – керуючий справами Івано-Франківської облради Михайло Королик
Підписуйтесь на нашу сторінку у Facebook, Instagram, Youtube та Telegram
Читайте нас у тг
