Все добре: історія франківця, який 18 років живе з ВІЛ (ФОТО)

243465488 3053102034971997 1944501944892627410 n scaled

Чи може людина із діагнозом ВІЛ жити повноцінним життям, не заражаючи інших? Чи може вона створити сім’ю та народити здорових дітей? Чи може ВІЛ-позитивна людина дожити до старості?

Щоб отримати відповіді на ці питання, я вирушила на відверту розмову до пана Сергія, який уже 18 років живе із діагнозом “ВІЛ”. Щоправда, мої колеги застережливо запитали мене, чи не боюсь я такої бесіди. Я не побоялася, а пан Сергій особисто зробив мені тест на ВІЛ.

– Пане Сергію, розкажіть, чим Ви займаєтесь?

– Я – соціальний працівник та консультант благодійної організації “100% Life Івано-Франківськ”. А народився у Росії, місто Вольськ. Мати моя – росіянка. Батько – українець – був конструктором і працював на Байконурі. І ось коли мама була вагітна, вирішили повернутися на Україну. Летіли літаком, і саме там почалися пологи. От літак і приземлився у Вольську. Ну мене звідти відразу забрали, тож я все життя живу в Івано-Франківську.

– Як так сталося, що ви інфікувалися ВІЛ?

– Я вживав ін’єкційні наркотики. Але, не дивлячись на це, захворів я статевим шляхом – заразився від жінки, яка мені не все про себе сказала, хоча знала про свій статус.

Ми жили разом два роки. В міру свого виховання я ніколи не читав чужих листів. Але одного разу, коли вона спала, я дивлюся – запечатаний конверт, і пише “конфіденційно”. Мене чортик якийсь дьоргнув. Я відкриваю і читаю “виписка із СНІД-центру”, де вона пише: “На даний момент живу з чоловіком, який також є ВІЛ-інфікований”.

І я розумію, що це про мене. Я її буджу і питаю: “Що це таке?”. Вона спочатку обурилася, мовляв, хто тобі дозволив чужі листи читати. А потім, коли я запитав, чого не сказала мені про це, то вона відповіла, що боялася, що я її покину. “Ну, тепер точно кину”, – сказав я і пішов.

І пішов я одразу здавати аналіз. Він підтвердився. Але я ще десь років півтори-два ходив без лікування. Не міг сприйняти цього, думав, вагався, перепровіряв, можливо, сталася якась помилка, і нікому не розказував про свою ситуацію. І відтоді я, до речі, не будував стосунків.

– Як у Вашому житті з’явилися наркотики?

– Я був молодий. Тоді, коли починав цим “бавитись”, це було цікаво, модно, елітно. Та в мене ще й оточення було таке. Попробував – сформувалася залежність. Я за це і відбував покарання, тож приймав наркотики з переривами. То був ще Радянський Союз.

Насправді це пекельна забава. І щоб вживати опіум, як я наприклад, треба мати гроші і працювати. Треба було їздити по селах і скуповувати маковиння. Треба було готувати той наркотик.

Ми готували самим кустарним способом – на кухні. Для цього необхідний розчинник і багато різних прикурсорів. І це виснажує. Прокидаєшся, і не так, щоб там полежати, подумати. Пружина-ломка підкидає тебе, треба бігти, шукати – паніка. А як нічого нема, де знайти? І тому кожен наркоман мріє “спригнути”. Мені трапилася така нагода.

– Власне, що Вас змусило вже ж таки взятися за лікування наркозалежності та боротьбу з ВІЛ?

– Коли я дізнався що ВІЛ-інфікований, мені було 40 років. І я перший раз в житті почав в алкоголі топити горе. Допився до такого стану, що у мене уже сформувалася алкогольна залежність, а плюс наркотики. Але на моєму шляху зустрілася людина, яка поміняла все моє життя. Це головний лікар Івано-Франківського обласного наркологічного диспансера – Скопич Валерій Анатолійович.

Я ходив у наркодиспансер на замісну підтримувальну терапію для наркозалежних. Тоді для України це ще був іноваційний метод. Наркозалежні приймали ін’єкційний бупренорфін – замінник наркотиків, який не дає єйфорії, але знімає ломку. Валерій Скопич почав впроваджувати таку терапію і я попав у цю програму. Там ми і познайомилися.

Він “підшив” мене особисто і запропонував роботу. Я в нього 15 років працював у наркодиспансері, в господарському відділі. Цей лікар дав мені зрозуміти, що треба щось робити, що я все ж таки є загрозою для своїх родичів, з якими живу. І у 2006 році я став на лікування – антиретровірусну терапію.

– Що таке антиретровірусна терапія?

– Це – одна таблетка на добу. Вона блокує вірус і не дає йому розвиватися і руйнувати організм. Ця таблетка дає мені змогу нормально жити та працювати. Таблетку потрібно приймати в один і той же час. От в мене будильник наведений завжди на 20:00. У цей час я приймаю ліки.

– Хто ще Вас підтримував у боротьбі з ВІЛ, нарко- та алкозалежністю?

– Родина. І це дуже важливо. У нас, в організації “100% життя”, є такий метод роботи з пацієнтами, як “коло підтримки”. Ми малюємо коло і в центрі пишемо “я”, далі малюємо круги. І людина має написати імена тих, хто її може підтримати: мама, брат, друг, дружина, лікар. Це дуже важливо підтримувати людей, які борються з ВІЛ. Для них важливо, щоб було кому запитати: “А ти ліки прийняв?”, “Ти аналізи здавав?”. Щоб було просто з ким поговорити, розказати, порадитися.

– Розкажіть детальніше про організацію “100% життя”?

– “100% життя” – це мережева організація, яка підтримує ВІЛ-інфікованих. Створена вона близько 20-ти років тому у Києві ініціативною групою людей, які живуть з ВІЛ. Є представництва у кожному обласному центрі. У Франківську воно з’явилося чотири роки тому. І от з першого дня заснування я тут працюю.

За 4 роки існування центру “100% життя” в Івано-Франківській області 2 283 людини отримали допомогу. На жаль, багато з них померли.

243499372 1091485195013044 6161291180786856714 n scaled

– Незважаючи на широке обговорення теми ВІЛ/СНІД, чимало людей все ж не дуже добре обізнані, чи несе цей стан ризики інфікування тих, хто поряд чи іноді контактує, скажімо, на роботі. Нагадайте нашим читачам про це?

– Це доволі болюче питання. В контексті доступу до лікування ВІЛ-інфікованих, ми стикаємося із дискримінацією і стигмою з боку медиків. Ось що дивує! Тож принагідно хочу сказати про шляхи передачі ВІЛ/СНІДу.

Медицина підтверджує, що вірус передається тільки трьома шляхами: статевий контакт без контрацепції (вагінальний, анальний, оральний); парентеральний – кров в кров (спільне вживання ін’єкційних наркотиків, переливання крові, пірсинг, тату); від матері до дитини (під час вагітності, пологів і грудного вигодовування).

– Практика показує, що іноді у людей з’являються симптоми після двох тижнів з часу інфікування. Чи відчували Ви щось таке?

– Я абсолютно нічого не підозрював. Підступність хвороби якраз у тому, що людина нічого не відчуває. Може бути там втрата ваги, апетиту, але такі симптоми є і при інших захворюваннях. Тож людина лікує іншу хворобу і навіть не знає, що насправді з нею. Тому ми часто проводимо акції щодо раннього виявлення ВІЛ. Тому що попереджений – озброєний. Якщо людина знає що з нею, вона може лікуватися.

Зараз ще є таке поняття як доконтактна та постконтактна профілактика.

Доконтактна профілактика спрямована на уразливі групи населення. Наприклад: секспрацівники, дискордантні пари (коли тільки один партнер інфікований) і чоловіки, які мають інтимний зв’язок з чоловіками. Ці люди приймають таблетку “до” і мають захист від інфікування.

Постконтакна профілактика – для людей, які в міру виконання своїх службових обов’язків мають ризик інфікуватися.

Це – поліцейський, який під час обшуку наткнувся на шприц наркомана. Це може бути хірург, який не вдяг окуляри і йому потрапила на слизову ока кров.

Це може бути медсестра маніпуляційного кабінету, яка вкололася голкою під час процедури.

Це дитина в пісочниці, яка теж вкололася голкою шприца. У всіх таких випадках треба протягом 72 годин добратися до СНІД-центру і повідомити про ситуацію. Лікарі роблять оцінку ризику і у разі потреби призначають терапію на 28 днів.

Так, вірус назавжди поселяється в організмі людини. Але й медицина не стоїть на місці. Хочу сказати про прорив у боротьбі з ВІЛ. Два роки тому було проведено міжнародне дослідження, у результаті якого з’явилася революційна формула “n=n”.

– Розшифруйте, будь ласка?

– Людина, яка приймає терапію, у якої сформована прихильність до лікування, яка систематично приймає ліки, і досягла невизначального рівня вірусного навантаження, не здатна передавати вірус. Тобто у неї самої тест на ВІЛ покаже негативний результат. Звідси і формула “n=n” – не визначає – не передається. Я давним-давно дійшов до цієї формули. Цього досягаєш буквально за пів року.

Зараз жінки можуть зачати та народити здорових дітей. Раніше треба було використовувати репродуктивні технології – штучне запліднення. А тепер виходить у природний спосіб.

– Що порадите нашим читачам, які не байдужі до свого здоров’я, а тому побоюються “підхопити” ВІЛ?

– Хоча б раз в рік здавати тест на ВІЛ. Це має бути як закон, як мода. І якщо вже так сталося, що Ви інфікувалися, пам’ятайте, що приймаючи ліки, Ви проживете стільки, скільки Вам призначив Бог. Ви зможете жити повноцінним життям, – твердо сказав Сергій.

Наприкінці розмови я попросила зробити мені тест на ВІЛ. Було просто цікаво, як це відбувається, адже ніколи не здавала такий аналіз. І, виявляється, це схоже на тест на вагітність. Процедуру провів пан Сергій. Усе стерильно, у рукавичках. Тест виявився негативним. Все добре!