У 15 років він записався до Польського Легіону та воював там до 1917‑го. Потім його заарештували та перевели до австрійської армії. Після важкого поранення Котлярчук лікувався у львівському шпиталі. Тоді в місті спалахнуло повстання українців (Листопадовий зрив), Котлярчук іде на барикади. Потім бере участь у польсько-українській та польсько-радянській війнах. І там не пасе задніх, про що свідчить ціла колекція бойових нагород, писав “Репортер“.
На відміну від свого попередника, Котлярчук умів ладити з людьми, добре вивчив стан справ у місті. Йому симпатизували мешканці. Серед польських патріотів він добре зарекомендував себе як президент Союзу легіоністів і Повітового стрілецького союзу.
Після відставки Стронського крісло президента залишалося вакантним майже півроку. Обов’язки голови міста виконував віце-президент. Нарешті 4 жовтня 1937 року його одноголосно обрали президентом. Коли Котлярчук вийшов з управи, його вітав численний натовп містян.
Наступного року магістрат переїхав до нового приміщення. Якщо раніше він тулився разом із воєводським урядом у будинку теперішнього медуніверситету, то відтепер зайняв окрему кам’яницю. Це споруда сучасної школи № 5, що на Франка. До речі, там же були квартири для чиновників, а сам Котлярчук займав квартиру № 35.
Незабаром розпочалась Друга світова війна. 18 вересня 1939 року президент Станиславова видав свою останню відозву:
«Мешканці! Протягом найближчих годин до нашого міста вступлять війська СРСР. Мешканці! Закликаю вас до спокою та порядку. Не вільно виступати проти армії та влади Радянської. Закликаю вас не покидати праці на підприємствах… Привітаймо російські війська — армію братського слов’янського народу, як приятелів. Хай живе слов’янська дружба!».
Після того Котлярчук кудись зник. Поговорювали, що він утік до Румунії, за що більшовики вивезли його жінку та дитину до Сибіру. Але, дивлячись на його героїчне минуле, якось не віриться, аби він кинув свою родину напризволяще…
Читайте також:
Читайте нас у тг
