Чи усвідомлюють здорові люди, скільки зусиль треба докласти батькам, щоб дитину, яка не ходила до шести років та не володіла руками, поставити на ноги і зробити дієздатною? І як ранить кожен погляд на неповносправну людину – чи то в дитячому, чи навіть у дорослому віці. Коли образливе слово “каліка” – як припис, як клеймо…
Суд залишив рішення першої інстанції без змін
Попри пережите в дитинстві та невтішний діагноз ДЦП, що призвів до інвалідності, Володимир Сікердей із Переріслянської громади на Надвірнянщині закінчив школу, водить машину та активно волонтерить.
Однак історія, що трапилася з ним понад рік тому, залишила осад та образу. Адже гарячковий вчинок однієї людини та байдужість представників органів місцевого самоврядування підірвали довіру до влади.
Історія ця в медійному просторі набула великого резонансу. Принагідно співрозмовник передає подяку журналістам за увагу до події. Адже в нинішній час особливо важливо реагувати на суспільні виклики.
Чоловік з інвалідністю, якого побили в ЦНАПі на Надвірнянщині, прагне справедливості (ВІДЕО)
“Разом із братом я звернувся за офіційною відповіддю до соціальних служб і включив мобільний телефон для відеофіксації, – коротко переповідає ці події Володимир Сікердей. – Натомість отримав побої. Якби мій кривдник попросив вибачення, бо розумію, що той вчинок міг бути спонтанним, то й наступної судової тяганини не було б. Чисто з людської точки зору, коли прийшов опісля на сесію сільської ради, то розраховував на розуміння: що потиснемо одні одним руки, відремонтують пошкоджений від удару та внаслідок дій завгоспа мобільний телефон. А скільки ця історія забрала мого здоров’я…”.
Співрозмовник показує рішення Надвірнянського районного суду та Івано-Франківського апеляційного суду, який залишив рішення суду першої інстанції без змін. Відкрите відповідне виконавче провадження.
Справа щодо побиття волонтера з ДЦП: суд допитав свідків та обвинуваченого
“Визнати винним у вчиненні кримінального проступку, передбаченого ч.1 ст.125 КК України, та призначити йому покарання у виді штрафу у розмірі 50 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що становить 850 (вісімсот п’ятдесят) гривень 00 копійок, – йдеться в ухвалі Надвірнянського суду. – Цивільний позов задовольнити частково. Стягнути зі С. на користь Сікердея Володимира Сергійовича моральну шкоду у розмірі 30000 (тридцять тисяч) гривень 00 копійок. Стягнути зі С. на користь Сікердея Володимира Сергійовича витрати за надання професійної правничої допомоги у розмірі 25797 (двадцять п’ять тисяч сімсот дев’яносто сім) гривень 28 копійок.
І додає:
“Жодних коштів особисто для себе не візьму: все, що надходитиме на банківський рахунок від обвинуваченого – передам на потреби ЗСУ”.
22 рази вбирали у гіпс
На прохання Володимира Сікердея домовляємося про зустріч в Івано-Франківську. Вродливий 29-річний молодий чоловік за рулем гарного легковика, із приємним голосом та красивою мовою – нічого не видає факту, що він – із обмеженими фізичними можливостями. Аж як виходить із автівки – розумієш, як важко йому дається кожен крок.
“Моє дитинство не було легким і таким, як в однолітків, – розповідає Володимир. – Коли діти грали у футбол, бігали крос чи контактували з ровесниками, я від малечку був змушений перебувати в різних реабілітаційних закладах по всій території країни, навіть у Криму. Лікувався в Одесі, Львові, переніс числення операції. Мені лазером підрізали сухожилля для того, щоб міг ходити. Аж 22 рази вбирали в гіпс від п’ят до тазу. А ще накладали палицю-розпорку для розведення ніг, щоб сухожилля розтягувалися”.
До всього, Володимир від народження мав покручені в другий бік руки і зовсім не володів ними. Не міг самостійно їсти, брати до рук хліб, ложку, якісь предмети: це було просто недосяжно. Та ще й бокові ребра стирчали назовні…
“Дякую батькам, що подбали про мою постійну фізичну реабілітацію: ЛФК, всякі ванни, гідромасажі, – додає співрозмовник. – Лікували мене різними способами, але поставили на ноги, бо можу їздити на машині сам, заробити собі на шматок хліба, на життя. Фактично зараз мені як? Так, важко, бо потребую якогось певного постійного догляду, підтримки, приміром, прийняти ванну чи душ: мені важко заходити-виходити. Але здебільшого можу сам себе обслуговувати: зварити їсти, одягтися сам. Але цей шлях дуже важкий. Це постійні уколи, зокрема лідаза для полегшення стану, щоб не було крепатури в ногах, щоб легше було м’язам, колінам. Бо раніше я так ходив, що наступав не на п’ятки, а на бокові котики. Фактично коліньми ходив по землі: штани там постійно стиралися. До всього – сколіоз дуже важкої форми. Тобто хребет мав викривлений. Не знаю, скільки батьки коштів у мене вклали, щоб поставити на ноги, але це ще й фізично важко їм, і для здоров’я морального, душевного. Адже це постійний стрес. Важко, коли дитина не може самостійно їсти і ходити. Коли не така, як усі”.
У сім’ї є ще старший на три роки брат Роман. Володимир наголошує, як той допомагав йому в дитинстві.
“У нас була така ситуація, що хтось із батьків мусив постійно зі мною перебувати в центрах реабілітації: по кілька місяців, навіть по півроку, – пригадує Володимир. – Приміром, батько зі мною, а мама в той час змушена заробляти кошти, бо за щось жити треба було, постійно лікарства купувати”.
Батько Володимира Сергій Сікердей – підприємець. Дружина Люба допомагає йому. До 18-річного року була офіційною опікункою молодшого сина. А як пішла на пільгову пенсію в 50 років у 2020-му, то догляд за Володимиром оформили на Романа, бо батько на той час перебував за кордоном. Власне, той інцидент у ЦНАПі трапився якраз через те, що хлопці хотіли отримати компенсацію на догляд за особою з інвалідності.
“Опісля все ж отримали ці кошти, але вважаю: якщо таким шляхом, то вийшла не допомога, а тілесні й душевні травми, – ятрить старі рани Володимир. – Мене образили, принизили, а працівниця соціального захисту, до якої ми, власне, й зверталися, просто встала і вийшла”.
Мотив для волонтерства
Незважаючи на фізичний стан, Володимир Сікердей займається волонтерством. Вважає, що кожен свідомий громадянин, який хоче жити у своїй державі і розвивати її, повинен в часі війни допомагати фронту. Якщо не буде підтримки з тилу, то не буде кому захищати нас.
Володимир долучається до благодійних зборів, що їх оголошують у Надвірнянській міській раді, підтримує благодійні фонди і громадські організації, зокрема ГО “Волонтерська допомога “4.5.0”. У Надвірній є багато волонтерських спільнот, які закуповують для бійців дрони, тепловізори, генератори.
“Тобто можу сказати, що загалом усе місто об’єднане волонтерством, а це мотивує, то десь хочу і можу сам до цього процесу долучатися, – пояснює Володимир. – Ми нашим захисникам зобов’язані всім – особливо тим, хто повернувся після поранення і потребує моральної та фізичної підтримки. Бачу їх на вулицях, біля Центру реабілітації. Вважаю, що не потрібно лізти зі своїми порадами до людей, які пережили важкий стрес, важку моральну та фізичну травму. Не лізти в душу. Якщо просять про допомогу – краще не задавати зайвих питань, бо це новий стрес. Як і для кожної людини. До слова, я багато об’їздив різних реабілітаційних закладів за станом здоров’я, але Надвірнянський – один із передових. Тут дійсно нове сучасне обладнання, професійні медики, психологи, які надають послуги тим, хто потребує”.
“Кожну перемогу сприймаю з оптимізмом і вдячністю”
Володимир багато читає, закінчив бухгалтерські курси при Львівському центрі реабілітації “Галичина”. Тобто має певну бухгалтерську базу. Може навіть у банку працювати, чи в інших установах, що здійснюють фінансові операції.
Але наразі йому краще таксувати, їздити за кермом. Каже, що це більше задоволення, та ще й рухлива робота. Та й дає можливість не лише заробляти, а й мати час працювати над собою в плані фізичного розвитку.
“Удома батьки встановили мені тренажерний зал, – зазначає співрозмовник. – Бо ця хвороба підступна: якщо не працювати над собою, той стан може повернутися назад, насамперед крепатура ніг. Дитячий церебральний параліч дуже важко піддається лікуванню. Й одиницям на тисячі вдається вийти з цього стану непомітно. ДЦП завжди залишає за собою слід: чи на руховій активності, чи в психологічних розладах. Є різні діагнози. Мені дало ускладнення на руки, на ноги, а в когось іншого – на нервову систему. Руки-ноги здорові, а розумово людина не функціонує належним чином. Дякую Богу, що в мене з головою все в порядку. Що важливо в житті – комунікація, бо це допомагає тримати себе в тонусі”.
Історія Володимира Сікердея може стати прикладом для людей, які втратили надію через якісь вроджені фізичні, розумові вади чи набуті після травм. Все можна подолати, але великою працею: не здаватися, не опускати руки.
“Мені дуже шкода військових, які отримали поранення, бо це надзвичайно важко. Я такий народився, такий з дитинства. То кожну перемогу, кожне позитивне зрушення сприймаю з оптимізмом і вдячністю, – акцентує Володимир. – А як уявити собі здорову людину, яка через травми стає недієздатною? Важко психологічно сприйняти такий стан. Але правило таке, з власного досвіду: не просять про допомогу – не лізти з порадами. Кожен це сприймає по-своєму і розуміє по-своєму”.
Ми говоримо загалом про людські цінності, зокрема про кохання. Володимир замріяно стверджує, що мав відносини і переживав щемливі почуття. Однак зараз дівчини не має, тобто відкритий для нових стосунків.
“А чим ми інші? Власне, це й хочу донести до соціуму. Так, наразі я вільний, але в подальшому планую знайти свою другу половинку, створити сім’ю. Ми такі ж люди, як усі, не інакші. Щоб нас сприймали, розуміли і так само поважали. Бо якщо ти не такий – то вже що – таврувати калікою?… Ми дієздатні, ми працюємо. До речі, ще хотів сказати, що інколи бачу здорових людей, які деградують і нічого не роблять, не приносять жодної користі суспільству, хоча мають на це фізичні можливості. Тут важливий сам моральний дух людини. Важливо, аби не здалася, не розгубилася. Бо світ реально важкий. Якщо ти даш слабину, то в один момент можеш зламатися. А це просто недопустимо. Треба боротися, і боротися завжди та всюди. І за справедливість боротися, і за життя боротися. До останнього”, – підсумовує розмову Володимир.
Людмила Стражник. Фото та відео авторки
Оперативні новини у TELEGRAM
