Ми живемо в час, коли реабілітація стала частиною повсякденності. З нею стикаються дедалі більше родин. Хтось шукає допомоги для дитини. Хтось – для близької людини після травми. Хтось – для військового, який повернувся з війни.
В Івано-Франківську працює Центр реабілітації святого Юди-Тадея – простір, де поєднують системну фізичну терапію, комплексний підхід і атмосферу підтримки. Щодня тут займаються близько 40-50 дітей, 6-10 дорослих і 15-25 військових. Із ними працюють 17 фахівців: фізичні терапевти, ерготерапевти, психологи, логопеди, дефектологи та інші спеціалісти.
Лілія Олексюк – співзасновниця та директорка Центру реабілітації святого Юди-Тадея в Івано-Франківську – розповіла журналістам ПІК про те, як з’явився цей простір, яке місце в ньому посідає віра, як змінюється життя пацієнтів, скільки коштує реабілітація, чи є підтримка від меценатів та які дива тут трапляються.
Реабілітація та віра
Як виникла ідея створити центр святого Юди-Тадея?
Реабілітацією я займаюся ще з 2000 року. Спочатку ми працювали переважно з дітьми, дорослих брали епізодично. З часом зрозуміли, що потреба значно більша, ніж можливості невеликого приміщення, у якому ми тоді працювали.
Після початку повномасштабного вторгнення до нас почали звертатися військові, які потребували відновлення. Їх ставало дедалі більше, і ми вже фізично не могли вмістити всіх. Тому у 2022 році орендували нове приміщення й облаштували дві зони: в одній проходять заняття для дітей, в іншій – для дорослих та військових. Так і працюємо зараз.
Лілю, перше, що привертає увагу, – ваш центр носить ім’я одного зі святих, Юди-Тадея. Яке місце тут має віра?
Святий Юда Тадей – один із 12 апостолів. І це його центр, він керує ним, тому віра тут у нас має дуже важливе значення.
Ми християни і сповідуємо християнські цінності, але це не означає, що ми не приймаємо, наприклад, мусульман чи когось іншого, тому що у нас є військові з інтернаціонального легіону, які сповідують мусульманство, індуїзм тощо. Ми поважаємо їх – вони поважають нас. Тобто, у нас християнські принципи, які, на нашу думку, ідеальні, бо засновані на повазі, любові і на вкладенні душі в свою роботу.
Чому вирішили працювати під покровом саме цього святого?
Заснування реабілітаційного центру ми починали разом із подругою Олею. Зараз вона має свій центр – «Моя Надія». Спершу ми практикували в складі інших медичних центрів. Потім вирішили створити власний центр, але не до кінця розуміли, як усе організувати, і зіткнулися з великими труднощами: пошук приміщення, комунікація, організаційні моменти. А з початком повномасштабної війни це стало ще більшим ризиком.
Одного дня ми були в храмі. Священник сказав: «Сьогодні день Святого Юди-Тадея. Віддайте це йому – і він вам допоможе». Ми з Олею почали дев’ятницю до Святого Юди-Тадея і домовилися так: якщо в нас усе вийде, то це буде його центр і буде називатися його іменем.
І на дев’ятий день дев’ятниці ми знайшли наше перше приміщення. Воно було дуже красиве і велике. І відтоді святий Юда-Тадей, думаю, опікується всіма нами. Коли виникають труднощі, ми звертаємося до нього – у центрі є його фігурка. Багато батьків засвідчують, що тут відбулися «чудеса».
Пригадайте, які саме «чудеса» відбулися у вашому центрі?
Діти, яким ставили діагноз, що вони ніколи не зможуть, наприклад, ходити, за якийсь період часу роблять перші кроки.
Навіть зараз у нас є мама з дитиною – вони приїхали з Іспанії. Хлопчику 7 років, у нього важка генетична патологія. Коли вони до нас прийшли, він зовсім не був комунікативним – вона не розуміла його, а він її. І саме в нашому центрі відбулися перші зрушення. Як розповідає мама, тепер вона вперше за всі роки може з ним гратися. Також він почав ходити по сходах вже за декілька днів реабілітації, а до цього вони носили 30-кілограмову дитину на руках. Мама безмежно щаслива.
І таких чудес у нас вже десятки.
У нас є військові, які, наприклад, рік були в інших лікувальних хакладах, і вони не могли відновити функції, а тут за якийсь час повернулися до активного життя. Навіть ті, хто прийшов через пекло, потрапляють до нас у дуже важкому психологічному стані. Після реабілітації – це вже зовсім інші люди. І тому ми не можемо це приписати собі, що це ми щось тут зробили. Це загальна атмосфера нашого центру.
У чому особливість вашого підходу?
Ми працюємо за комплексним принципом. Наприклад, ми не ізолюємо дітей під час занять. Батьки можуть спостерігати, спілкуватися між собою, пити каву, читати, вишивати. Вони знаходять людей із подібними проблемами, діляться досвідом. Так у центрі відбувається життя.
Військові теж мають свою атмосферу. У них приблизно чотири-п’ять процедур на день: фізична терапія, апаратна терапія, масаж, пасивна мобілізація суглобів, робота з контрактурами. Перша група приїжджає о дев’ятій ранку і до першої години знаходиться тут. Після обіду приїжджають ветерани, або ті, які служать в Івано-Франківську. Замовляють їжу, п’ють чай, спілкуються.
У них особливий військовий гумор – десь на межі чорного і білого. І навіть після завершення реабілітації вони повертаються до нас, як додому.
Є багато іноземців, які тут реабілітувалися, а потім повернулися на службу. Коли мають відпустку, вони знову приїжджають сюди. У них тут друзі й наші спеціалісти стали для них близькими людьми.
Ви говорите про «чудеса». Як ви думаєте, завдяки чому вони стаються: завдяки фахівцям, системі, чи силою Юди-Тадея?
Здебільшого Бог працює через інших людей і ми є його руками. І коли ти стараєшся жити з Богом і сповідувати його цінності, ти працюєш по-іншому.
Наприклад, коли є начальник на роботі всі працюють дуже добре, але коли він виходить вже можна трішки розслабитися (ред. сміється). А якщо ти сповідуєш християнські цінності, то начальник бачить тебе завжди. І тому ти працюєш на повну. Всі наші працівники вибрали цю професію за покликанням, і ми викладаємося на сто відсотків. Адже, коли кожен вкладає свою частинку душі – є результат, який ми називаємо “чудом”.
Батьки – це 80% успіху
Ви кажете, що батьки залучені в процес реабілітації дітей, наскільки це важливо?
Дуже багато в результатах роботи з дітьми залежить від стану батьків. Тобто батьки – це 80% того, чи будуть результати в дітей. По-перше, впливає їхній психологічний стан та як вони все подають дитині. Тобто, якщо налаштувати дитину, що це тимчасові труднощі, які ми проходимо, і ти молодець, ти стараєшся, – у цих дітей все прекрасно.
Якщо батьки перебувають у депресії, діти це дуже чітко відчувають. Навіть за високого реабілітаційного потенціалу їм буде важче досягати результату. Без підтримки рухатися вперед складно.
Часто батьки чують: «Не хвилюйтеся, дитина переросте». Чи справді це працює?
У нас у суспільстві справді побутує така “мудрість”: лишіть дитину в спокої – вона переросте, почне говорити, ходити, як тато, який теж щось почав пізно. Але для чого чекати? Якщо є спеціалісти, які тестують дітей. Якщо є патологічні рефлекси, немає комунікації, є стереотипні рухи – фахівець одразу бачить так звані “червоні прапорці” ще з того моменту, як дитина заходить у кабінет. І ця проблема коригується, якщо почати в ранньому віці.
Якщо дитині два роки і вона не розмовляє – це може бути затримка мовленнєвого розвитку, і вона, можливо, почне говорити в три. Але для чого чекати до трьох, якщо можна трохи допомогти – і вона почне розвиватися швидше? Потім їй буде легше в школі, вона не матиме комплексів.
Нейропластичність – це здатність мозку відновлюватися. Чим менший вік дитини, тим вона більша. До року можна відновити навіть ті функції, які були повністю зруйновані. Але має бути системна, постійна праця.
У пошуках швидкого результату, батьки часто змінюють спеціалістів. Наскільки це правильно і чи може така “біганина” зашкодити реабілітації?
Батькам варто знайти одного спеціаліста і працювати з ним тривалий час. Хоча б пів року. Бо за пів року вже можна побачити результат. Спеціаліст вибудовує систему, вивчає дитину і підбирає методи, які найкраще підходять саме їй.
Є група батьків, які “бігають” по центрах: тут два тижні, там два тижні. А потім кажуть, що всюди були і нічого не допомогло. Але тільки спеціаліст вивчив дитину – вони вже йдуть в інший центр. Так виникає замкнене коло. А реабілітація потребує системності.
У нас батьки можуть обрати спеціаліста. Зараз вільних місць дуже мало, тому часто записуємо на “віконечка”, коли хтось захворів або звільнилося місце. Можемо дати можливість спробувати заняття з двома-трьома фахівцями протягом тижня. І одразу говоримо батькам: подивіться, з ким дитина краще комунікує, кого слухає, з ким виконує завдання. Після цього варто просити постійне місце саме до цього спеціаліста, щоб дитина звикла до нього.
Разова заміна можлива. Але якщо постійно змінювати першого, другого, третього – дитині важко. Хоча є різні діти: деяким, навпаки, комфортніше з різними спеціалістами. Якщо є можливість, ми це враховуємо.
Додам, що плач дитини – це не завжди причина зупиняти реабілітацію. Іноді це просто настрій або небажання працювати. Якщо це одноразово – заняття не припиняються. Батькам пояснюють, що це нормально. Бо якщо сьогодні зупинити реабілітацію через сльози, завтра дитина знову буде плакати, щоб не працювати. Тут дуже тонка межа між справжнім дискомфортом і дитячою маніпуляцією. Але якщо дитина плаче на кожному занятті, тоді ми шукаємо причину і змінюємо підхід. Інколи вона банальна: наприклад, дитина реагує на присутність батьків. Тоді просимо маму чи тата вийти – і за кілька хвилин усе стабілізується.
Усі діти різні. Діагноз може бути один, але кожна дитина – індивідуальна. Тому завжди шукаємо способи, щоб був найбільший ефект від заняття.
Раннє втручання – запорука успіху
Лілю, з якими проблемами зараз найчастіше звертаються батьки?
Якщо брати вікові категорії, то з немовлятами батьки найчастіше звертаються через підвищений або знижений тонус. Кажуть, що дитина дуже в’яла або, навпаки, занадто напружена: зажаті кулачки, напружені кінцівки.
Були дітки, які приходили до нас у місяць із патологічними рефлексами, і до трьох місяців вони зникали. До року дитина вже наздоганяла своїх ровесників. За рахунок раннього втручання можна зробити дуже багато.
Я завжди кажу батькам: якщо вони прийшли до року, інколи можна скоригувати навіть до 100% патологій. Якщо до трьох років – це приблизно 80%. Якщо після трьох років – уже 50%. Тому що після трьох років, якщо не було системної реабілітації, уже формуються деформації суглобів, з’являються стійкі навички у дитини, які важко змінити, і пластичність мозку значно гірша.
Реабілітація військових
На яких засадах у вас займаються військові?
Від початку війни всі військові у нас займаються безкоштовно. Це був наш поклик серця.
Мій чоловік теж військовий, воює з березня 2022 року. Він зараз курує саме реабілітацію військових, шукає меценатів, тому що це оренда, оплата комунальних послуг, зарплата, – і перекрити це грошима, які платять за послуги інші, – неможливо. Тому ми постійно шукаємо меценатів, особливо для військових. Спершу у нас займалися 3-5 хлопців за день, зараз 15-25, і ця кількість щодня зростає. Хлопці повертаються з дуже важкими травмами, з ампутаціями.
Чому військові приходять у приватні центри? Чи є відмінність між приватним і державним?
У державному центрі в них обмежена реабілітація. Вони лежать, проходять курс, потім їм дають реабілітаційну відпустку, якийсь час вони ще займаються. Якщо не встигли відновитися – або повертаються в стрій невідновленими, або їх списують, і вони залишаються вдома.
Зараз дуже багато військових уже списані за станом здоров’я. І вони приходять до нас, щоб покращити свій стан здоров’я. Особливо це стосується хлопців після ампутацій. Бо протез – це не нога. Вони дуже чекають на нього, думають, що одягнуть і підуть. А коли одягають – не можуть ходити.
Тіло анатомічно не «розраховане» на протез як на природну кінцівку. Починається натирання кукси, болі в кульшовому суглобі, у хребті. Інколи вони просто не можуть адаптуватися і падають. Особливо важко, якщо це подвійна ампутація. Якщо немає двох ніг – навчити людину ходити може зайняти до року. А року часу в системі немає. Наприклад, у інших центрах реабілітація триває близько 21 дня. Встиг – добре. Не встиг – їдеш додому або повертаєшся у військову частину з рекомендаціями.
До нас приходять ті, кому потрібна тривала реабілітація.
І тому ми постійно просимо про допомогу. Бо хочемо створити для них умови і дати найкраще обладнання. Є техніка, яку не можна замінити. Наприклад, спеціальна бігова доріжка, яку нам допомогли придбати поляки з Poland Help. Вона коштує близько пів мільйона гривень. Чому вона важлива? Бо швидкість починається практично з нуля. Можна поставити один кілометр на годину. А на звичайних доріжках мінімум – п’ять. І військові падають та травмуються.
І ще є дуже багато таких особливостей, які стосуються тільки військових. Вони зовсім інша категорія.
Чи є практика, коли спільно займаються військові та діти?
Так, у нас є практика, коли ми об’єднуємо дітей і військових, і вона показала дуже хороші результати.
Є військові, які мають своїх дітей, але з певних причин зараз не можуть бути поруч. І в дітках, які займаються тут, вони знаходять віддушину, приділяють їм багато уваги. А для дітей вони – герої. Хтось, наприклад, має “залізну” ногу, і діти питають про це.
Фінансове питання
Щодо фінансування. Зараз держава підтримує центри реабілітації. Чи є підтримка від держави у вас, можливо підписували контракт з НСЗУ, чи все власними силами робите?
Ми приватний центр. З НСЗУ ми не підписували договір, бо там були великі вимоги до приватних реабілітаційних центрів амбулаторного типу. Однією з причин була відсутність ліфта для маломобільних людей. Зараз у нас ліфт уже є, ми його придбали, тому маємо такі плани на майбутнє. У нас є багато планів розширювати діяльність, тому що попит на реабілітацію великий.
Підтримка меценатів
Чи вдалося вам зібрати групу меценатів, у яких ви впевнені? Кому можна сказати сміливе “дякую”?
Я дякую керівникам готелю «Тавель» та «Хвоя», що на Прикарпатті, а саме Тетяні та Роману Родзоняк. Їхня підтримка є відчутно значимою для нашого реабілітаційного центру. А також благодійному фонду «Volia Fund». За ці роки ці дві компанії, які постійно нам допомагають та підтримують і дітей, і військових.
Керівники готелю «Тавель» та «Хвоя» підтримують нас дуже давно. Зараз вони спонсорують реабілітацію 20 дітей, а також реабілітацію військових. Щодо дітей, ми розподіляємо їхню допомогу по можливості. Наприклад, 50% можуть оплачувати батьки або оплачують заняття двічі на тиждень.
У військових усе трохи по-іншому, тому що більшості на місяць потрібно 40–45 тисяч гривень на реабілітацію, якщо брати повний комплекс. Для військових передбачене лише повне покриття вартості реабілітації. Якщо ми не перекриваємо це благодійними коштами, то платимо свої. Не було такого, щоб ми сказали: “Ми вас не візьмемо”.
Окрім того, є благодійні фонди, які знаходять самі батьки. Також є люди, які донатять: хтось перераховує тисячу-дві гривень, є пан, який періодично надсилає 300 доларів.
Є люди, які кажуть: ми хочемо допомогти конкретній людині, скажіть, кому потрібно. І ми говоримо: є Іванко, Марічка чи ще хтось, у неї такий-то діагноз, такі-то заняття. І вони прицільно допомагають цій дитині на реабілітацію. Так само і військовому. Після реабілітації ми завжди робимо акти виконаних робіт. Тобто якщо кошти використані, ми відсилаємо відеозвіт і фотозвіт, щоб люди бачили, на що пішли їхні гроші і кому вони допомогли. І тоді, як правило, у наступні місяці вони допомагають знову.
Ви зазначили, що військовим на реабілітацію потрібно близько 40-45 тисяч гривень. А скільки потрібно коштів на дитячу реабілітацію?
Це все дуже індивідуально. Все залежить від того, які заняття потрібні і яка кількість.
Більшість занять коштують 550 гривень. Комусь достатньо трьох занять на тиждень. Якщо дитина має фізичні й когнітивні проблеми, потрібні 4–5 процедур на день – це близько 3 тисяч гривень на день. У місяць може виходити орієнтовно до 60 тисяч гривень, бо ми працюємо приблизно 22 дні. Є багато чинників, які на це впливають.
Є люди, які мають можливість оплачувати реабілітацію. І в першу чергу ми розраховуємо саме на них, бо це оренда, зарплати, базове забезпечення центру. А благодійну допомогу ми спрямовуємо на розвиток: купуємо апарати, оновлюємо обладнання, бо воно зношується. Ті ж тягарці, витратні матеріали – це майже щомісячні витрати.
Ми не можемо дозволити дорогі брендовані лінії для гарної картинки, як деякі великі центри. Але практично все обладнання, яке необхідне для якісного відновлення, у нас сьогодні є.
У своєму центрі ви охоплюєте комплексну реабілітацію. Чи є напрям, який ще не повністю розвинули, але хотіли б розвивати? Можливо, вже працюєте над чимось?
Для військових ми хочемо розвивати психологічну реабілітацію. Я, як дружина військового знаю, як війна впливає на їхній психологічний стан і як це загострює всі проблеми, які були раніше. Людина не може постійно жити в стресі.
Якщо хтось прочитає це інтерв’ю і захоче допомогти: як це зробити?
Якщо хтось має бажання і можливість допомогти, найкраще це робити через благодійний фонд. Люди надсилають кошти і в призначенні вказують, для кого саме або на що: на конкретну дитину, на військового чи на певну кількість військових. Після цього кошти переводяться на центр реабілітації, на відповідну суму надаються послуги, оформлюється акт виконаних робіт.
У будь-який час людина може приїхати. Ми не підлаштовуємо роботу під чийсь візит. Якщо меценат каже: “Я хочу побачити цих військових, покажіть, де вони займаються” або “Я хочу поспілкуватися з батьками” – це можливо.
Були випадки, коли допомога виходила далеко за межі реабілітації. Наприклад, один меценат купив квартиру мамі з двома дітьми з ДЦП. Батько залишив сім’ю, вони жили в селі й доїжджали сюди, коли могли. Меценат придбав їм двокімнатну квартиру. Вони досі дякують і щасливо живуть. Ось те справжнє “чудо святого Юди-Тадея”.
Що б ви побажали нашим читачам, зокрема тим, кому доводиться стикатися з реабілітацією?
На завершення хочу побажати всім миру в душі, бо від цього дуже багато залежить. Якою б не була хвороба чи патологія у дитини, яким би не був стан військового – це не настільки страшно, якщо ти не створюєш із цього величезну внутрішню проблему.
Якщо працювати крок за кроком, відбуваються справжні чудеса і вони стають дуже великими. І та дитина чи військовий будуть вдячні все життя.
Дякую всім, хто нам допомагає, хто донатить. Це дуже важливо. І це завжди повертається – у великих масштабах, якщо це робиться щиро й із метою.
Розмовляли Оксана Камінська, Надія Дзінько
Фото: Іван Денисюк
