За даними Міністерства закордонних справ, за межами України нині перебувають близько восьми мільйонів громадян. Серед них — тисячі викладачів і науковців, які через війну були змушені шукати нові можливості за кордоном.
Найбільше наших громадян, нині проживає у Німеччині — 23%, а також у Польщі — 19,5%. Німеччина частіше приваблює молодь, адже там проживає 28% біженців до 35 років. А зважаючи на те, що понад чотири роки в Україні триває повномасштабна війна, дедалі більше молоді обирають навчатися за кордоном.
За даними Національного інституту стратегічних досліджень станом на 2026 рік за кордоном перебуває понад два мільйони українських школярів. А українську освіту за кордоном здобувають близько 330 тисяч учнів. Кількість українських студентів у європейських, американських та інших закордонних вишах, за даними дослідників, перевищує 115 тисяч.
Нове життя за кордоном будують не лише студенти, а й українські викладачі та науковці. За офіційними даними Міністерства освіти і науки України, за кордоном перебуває 5 410 українських педагогів. Не всім вдається продовжити кар’єру за фахом, однак є й історії успішної професійної реалізації.
Зокрема, ми, журналісти ПІК поспілкувалися із професоркою економіки та менеджменту з Прикарпаття Іриною Галущак, яка вже кілька років живе та працює у Німеччині та є авторкою книги “Лідерство без дозволу”.
В інтерв’ю з науковицею говорили про відмінності між українською та німецькою освітою, професійний шлях у Мюнхені, життя за кордоном. А також торкнулися особистого, зокрема, як війна змінила її розуміння лідерства і що наштовхнуло написати книгу «Лідерство без дозволу».
Пані Ірино, ви багато років працювали в Карпатському національному університеті імені Василя Стефаника, а сьогодні викладаєте в одному з найкращих університетів Європи. Розкажіть про свій професійний шлях.
Так, мій шлях формувався в Івано-Франківську. В КНУВС я навчалася, захистила кандидатську та докторську дисертації, отримала звання доцента, а згодом професора.
Окрім викладацької діяльності, я багато років займалася наукою та була начальницею науково-дослідної частини університету. Через наш підрозділ проходили всі наукові проєкти та дослідження. Тобто, це була не лише робота зі студентами, а й управління великим науковим напрямом.
Тому коли сьогодні люди бачать мої досягнення, їм може здаватися, що я це все отримала швидко і легко. Насправді за цим стоять десятиліття роботи. І, зрештою, переїзд до Німеччини також став серйозним викликом для мене.
А наскільки складно було розпочинати усе з початку в іншій країні?
Скажу, що надзвичайно складно. Часто люди бачать красиві фотографії з Європи й думають, що після переїзду все складається легко. Насправді це не так. Тоді я не була професором чи науковцем – я була передусім мамою, яка звикала до нової реальності.
Були періоди, коли мені взагалі нічого не хотілося. Але в певний момент я зрозуміла, що маю рухатися далі. Не лише заради себе, а й заради дітей. Бо якщо мама втрачає мотивацію, діти це дуже швидко відчувають.
Мюнхен вважають одним із найдорожчих міст Німеччини. Чи вдалося адаптуватися вам до місцевого рівня життя?
Так, життя тут справді дороге: оренда житла, харчування, транспорт. Але водночас рівень доходів відповідає цим витратам. Я коли тільки приїхала, то постійно переводила євро в гривні й ловила себе на думці, що після цього вже не хочеться купувати навіть каву. Але з часом звикаєш.
Спочатку багатьох українців захоплює Німеччина: красиві міста, історичні вулички, комфортний простір для життя. І справді, там є багато позитивних моментів. Але з часом, коли стикаєшся з повсякденними побутовими питаннями, тоді починаєш більше цінувати те, до чого в Україні звикли й часто не помічаємо.
Україна, зокрема, значно випереджає Німеччину за швидкістю багатьох сервісів. Водночас життя в Німеччині навчило мене більшого спокою та вміння не поспішати там, де це не потрібно.
Ірино, будьмо відверті: більшості наших громадян, які виїжджають за кордон, часто важко підтвердити свій фах в іншій країні. На «статусні» посади переважно в обирають «своїх» громадян. Як Вам вдалося потрапили до одного з кращих технічних університетів Мюнхена?
Я була наполеглива (ред. сміється). Почала «стукати в усі двері» — писала листи до різних університетів. Були відмови, були відповіді, які демотивували. Я ж приїхала до Німеччини фактично без знання німецької. Моя професійна мова — англійська. Саме нею я зараз викладаю.
І ось першим університетом, який відкрив для мене двері, став Технічний університет Мюнхена. Там мені дали можливість створити власний курс.
Окрім того, я вже понад рік паралельно викладаю у приватному університеті, який перший на всю Німеччину отримав акредитацію за програмою Ліги Плюща (відомих університетів Америки).
Про що Ваш курс?
Я тут викладаю бізнес-менеджмент та менеджмент, а також створила авторський курс The Craft and the Art of Leadership — «Ремесло і мистецтво лідерства». Для мене це дуже важливий проєкт, адже мій курс побудований не лише на теорії, а й на практичному досвіді сучасних лідерів. Я працюю з невеликими групами студентів, де можна будувати живу взаємодію, а не просто читати лекції.
Курс став настільки популярним, що студенти записуються на нього заздалегідь і буквально стоять у черзі, щоб потрапити до мене на навчання.
Як відрізняється студентство за кордоном і у нас?
Чесно кажучи, студенти всюди однакові (ред. сміється). Вони всюди студенти — і в Україні, і в Німеччині, і будь-де у світі. Але є одна важлива відмінність. Європейські студенти мають значно більше можливостей для міжнародного досвіду. Для них цілком звично поїхати на рік в іншу країну, навчатися в Китаї, США, Мексиці чи будь-де ще. Так формується ширший світогляд.
В Україні через війну та економічні труднощі така змога є далеко не у кожного. Тому в цьому плані за українського студента у мене трохи таки болить душа…
В Україні дедалі частіше лунають розмови про відтік викладачів і науковців за кордон. Якщо порівнювати ваш досвід в Україні та Німеччині, де ви більше відчуваєте свою професійну цінність?
Якщо бути відвертою, то сьогодні більше відчуваю її саме тут. У Німеччині професор має дуже високий суспільний статус. Тут поважають час викладача, його особисті кордони, його професійну автономію.
Наприклад, студенти не мають мого особистого номера телефону, як це у нас в Україні. Тут вся комунікація відбувається через офіційну університетську пошту. Якщо студент пише в суботу чи неділю, я не зобов’язана відповідати негайно. І це сприймається нормально.
Також тут дуже велика довіра до викладача. Ніхто не приходить перевіряти, чи ти на парі, чи правильно проводиш заняття. Вважається, що професор сам несе відповідальність за свою роботу. Мені такий підхід доволі імпонує.
Окрім того, у Німеччині дуже чітко розподілені обов’язки. Професор займається навчанням і дослідженнями, а маркетингом, комунікаціями та організаційними питаннями займаються окремі фахівці. В Україні ж викладачеві часто доводиться виконувати одразу багато ролей.
Пані Ірино, ви маєте унікальний досвід роботи в системі вищої освіти двох країн. Які особливості німецької освіти, на вашу думку, найбільше відрізняють її від української, особливо в підготовці майбутніх менеджерів?
Передусім її тісний зв’язок із бізнесом. Мюнхен — це один із найбільших технологічних центрів Європи. Тут працюють такі компанії, як BMW, Google, Microsoft, Apple та багато інших.
Завдяки цьому ми можемо запрошувати на заняття керівників компаній, фахівців зі штучного інтелекту, топменеджерів міжнародного рівня. Студенти отримують можливість спілкуватися з людьми, які прямо зараз формують світовий бізнес.
Щодо штучного інтелекту, то багато хто побоюється, що він «забере» роботу в людей. А що ви думаєте?
Я дивлюся на це інакше. Штучний інтелект не замінить людину. Але людина, яка навчиться ним користуватися, замінить того, хто цього не зробить.
Тому я постійно наголошую студентам: не потрібно боятися нових технологій. Потрібно вчитися працювати разом із ними.
А сам навчальний процес у Німеччині суттєво відрізняється від українського?
Переважно ні. Є обов’язкові дисципліни та предмети за вибором, система кредитів також схожа. Але німецькі студенти мають більше гнучкості. Вони можуть брати академічну відпустку, працювати, навчатися за обміном в інших країнах і потім продовжувати навчання.
Натомість, якщо говорити про шкільну освіту, то тут у мене є певні застереження. Уже в десятирічному віці дітей фактично розподіляють за майбутніми освітніми траєкторіями. На мою думку, це занадто рано, адже в такому віці дитина ще не завжди розуміє свої здібності та інтереси.
Ваш авторський курс в університеті Мюнхена пов’язаний із лідерством. Наскільки війна змінила розуміння цього поняття для вас?
Дуже сильно. Колись я дивилася на лідерство через призму управління, посад чи великих проєктів. Сьогодні бачу його значно ближче — у сім’ї, у вихованні дітей, у щоденних рішеннях. Лідерство починається вдома. Починається з відповідальності за себе, за свою родину, за свої вчинки. І ще я зрозуміла одну річ: коли зникає мотивація, залишається дисципліна. Саме вона допомагає рухатися вперед.
Саме тому зараз для мене лідерство — це насамперед про внутрішню позицію людини. Не про статус чи посаду, а про здатність діяти тоді, навіть тоді коли страшно. Сьогодні я навіть навчаю цьому своїх студентів. На моєму курсі з лідерства ми багато говоримо про те, як виходити за межі звичних кордонів, не боятися змін і діяти навіть тоді, коли немає гарантій успіху.
Але ж лідерські якості важливі у менеджменті, хіба не так?
У менеджменті це дуже важливо. Керівник має вміти делегувати, встановлювати межі, організовувати процеси так, щоб люди працювали ефективно, а не перебували у стані постійного виснаження.
Пані Ірино, у Німеччині ви також видали книгу присвячену темі лідерства. Як зв’явилася така ідея?
Усе почалося з коротких відео в Instagram. Я розповідала про свій досвід життя в Німеччині, материнство, професійний розвиток, лідерство. Це був такий своєрідний спосіб не замикатися в собі.
Поступово цих роздумів накопичилося багато, і я зрозуміла, що хочу оформити їх у книгу. Вона вийшла трьома мовами — українською, англійською та німецькою під назвою «Лідерство без дозволу». Це був складний, але надзвичайно важливий для мене проєкт.
Назва книги — «Лідерство без дозволу» — звучить доволі сміливо. Що ви вкладаєте в це поняття?
Дуже часто у своєму житті ми чекаємо на чийсь дозвіл. Чекаємо дозволу бути собою. Чекаємо дозволу висловитися. Чекаємо дозволу розпочати нову справу. Особливо це відчутно в нашій культурі. Нас часто вчили бути скромними, не висовуватися, не привертати до себе зайвої уваги.
Але лідерство починається саме тоді, коли людина перестає чекати на схвалення інших і починає діяти відповідно до власних переконань. Лідерство – це означає брати відповідальність за своє життя, приймати рішення самостійно і не боятися проявлятися.
Здається, у нас, в українському менталітеті є така проблема: орієнтуватися на те, що про тебе скажуть інші. На яку аудторію ви орієнтувалися, коли писали книгу?
Насамперед писала для українців — і для тих, хто залишився вдома, і для тих, хто через війну опинився за кордоном. Мені хотілося показати, що кожен із нас проходить власну боротьбу. Ми маємо різний досвід, але залишаємося одним народом. Спочатку мені здавалося, що книга більше відгукнеться жінкам. Проте зараз я отримую дуже багато позитивних відгуків і від чоловіків (ред. сміється).
Часто вони кажуть: «Ми навіть не уявляли, через що тобі довелося пройти». І для мене це дуже цінно.
А наскільки складним був процес видання книги і де її зараз можна придбати?
Дуже складним. Окрім того, що книга вийшла трьома мовами, потрібно було підготувати різні формати: друковану версію, електронну книгу, формат Kindle.
Я не працювала через класичне видавництво, яке бере на себе весь процес. Тому довелося самостійно опановувати різні програми, налаштування, технічні нюанси. Бували моменти, коли доводилося буквально переносити текст речення за реченням. Придбати «Лідерство без дозволу» можна через платформу Amazon, а також через мій особистий вебсайт.
У книзі є багато ваших особистих фотографій. Чому ви вирішили їх розмістити?
Я дуже відкрита людина. Тому ця книга про мене, моїх дітей, різні етапи мого шляху. Мені хотілося показати справжню історію без прикрас.
Після виходу книги «Лідерство без дозволу», багато хто сприймає вас уже не лише як науковицю, а й як авторку мотиваційних текстів. Чи плануєте продовжувати писати?
Так, у мене є багато ідей. Але зараз я хочу, щоб ця книга знайшла свого читача. Щоб її прочитало якомога більше людей. Водночас я точно не планую зупинятися. Я завжди кажу: якщо зачиняються двері — шукайте вікно. Якщо закривається вікно — шукайте інший шлях. Рухатися вперед потрібно завжди.
Ірино, щоб ви хотіли побажати читачам вашої книги та українцям, які прочитають це інтерв’ю?
Насамперед хочу побажати не втрачати себе. Якими б складними не були обставини, важливо пам’ятати, хто ви є насправді, і не дозволяти труднощам забирати вашу внутрішню силу.
Ми живемо у непростий час, коли багато людей змушені заново будувати своє життя, пристосовуватися до нових реалій, переживати втрати й невизначеність. Але навіть у таких умовах потрібно знаходити те, що дає вам радість і наповнює енергією. Це можуть бути зовсім прості речі: прогулянка, розмова з близькою людиною, книга, кава в тиші чи улюблена справа.
Також не варто забувати про фізичну активність. Навіть звичайна ходьба чи мінімальний спорт допомагають впорядкувати думки, зменшити стрес і повернути внутрішню рівновагу. Адже лідерство починається не лише з мислення, а й зі здатності дбати про себе.
Якщо можете рухатися швидко — рухайтеся швидко. Якщо ні — робіть маленькі кроки. Головне — не зупинятися, адже саме так народжуються зміни та справжнє лідерство. Саме про це моя книга «Лідерство без дозволу». Не чекайте, поки хтось дасть вам право діяти, говорити чи змінювати своє життя. Дозвольте це собі самі.
Дякуємо за розмову!
Розмову вели Оксана Камінська та Лідія Жук
Читайте в ПІК:
З Франківська до Мюнхена: професорка з Прикарпаття про освіту в Німеччині (ВІДЕО)
Оперативні новини у TELEGRAM
