Волонтер з Прикарпаття Володимир Борисов (на фото) працює на Бурштинській ТЕС головним фахівцем служби механіка. З 2014 року займається волонтерством. На ці Великодні свята вкотре побував у захисників України в зоні проведення Операції Об’єднаних сил. Сьогодні ми поговоримо про це докладно, пише ПІК.
Волонтерів чекають не тому, що хочуть їсти
– З благополучним поверненням, Володимире. Ви з побратимами пересвідчилися, що Путін відвів війська від українських кордонів?
– Так, відведення відбулося. Але ж це нічого не гарантує. Тому наші військові не втрачають пильності.
– Якою за відліком була Ваша крайня поїздка на схід?
– Не знаю. Не рахую. Щодо цього візиту, то вже стало традицією – кожен рік на Паску збирати та відвозити допомогу нашим бійцям, що захищають Україну на сході. Цього разу ми побували у добровольців ДУК «Правий сектор», у розвідників, у бійців 10-ї гірсько-штурмової бригади.
– Якщо це не військова таємниця, то географічно – в яких точках Ви побували?
– Орієнтовно – Торецьк, Константинівка, Карлівка… Все відбулося так, як мало бути. Передали хлопцям великодні гостинці, побажання, привітання. Це дуже важливо, враховуючи те, що біля наших кордонів ще недавно стояло багатотисячне військо держави-агресора. Звичайно, що у воїнів залишились переживання: що ще може відбутися? І зараз захисникам дуже важливо відчувати моральну підтримку свого народу. Відчути, що вони не самі там, а в будь-якому випадку, що б не сталося, їх є кому підтримати.
– Наскільки, у порівняні зі станом речей у 2014-2015 роках, покращилось технічне, речове та продовольче забезпечення бійців?
– О, це небо і земля. Зараз забезпечення військових на дуже високому рівні. Можливо, ще є певні питання. Але пригадую, що коли ми приїздили на схід у 2014-му році, то, здавалось, що нас зустрічають не армійці, а якісь партизани – хто в чому: куртка така, штани інші, хтось взутий у кросівки, інший – у звичайних черевиках… А сьогодні приїздиш і душа радіє – хлопці у шикарній формі, належно взуті, забезпечені бронежилетами та всім необхідним.
– Як зараз у захисників з харчуванням?
– Все добре. Мені розповідали, що якось почали виникати проблеми. Інформацію про це передали на вищі рівні. Терміново приїхала комісія, перевірила стан речей і одразу все було налагоджено належним чином.
– Виникає логічне запитання: якщо захисники так добре забезпечені, то навіщо до них їдете ви – волонтери з вантажами?
– Як сказав мені одного разу підполковник Шухевич з батальйону імені генерала Кульчицького, «ти думаєш, ми з хлопцями чекаємо на вас тому, що хочемо їсти? Ні. Ми чекаємо на вас як на моральну підтримку, ковток повітря з території мирного життя».
І ті домашні пасочки, ковбаски, шинка, які ми цього разу відвезли нашим воїнам, це не стільки їжа, скільки атрибути домашньої атмосфери, добра, сімейного затишку, яких хлопцям так не вистачає в зоні військової операції. А спілкування – наші розповіді про те, що позитивного є в наших краях, та навіть якась бувальщина, анекдот, гра на гітарі – все це можливість бодай на хвилини зняти те напруження, яке постійно супроводжує захисників на східних теренах країни. В усьому цьому і є головний сенс волонтерських поїздок на Донеччину.
– До речі, а хлопці розказують вам якісь анекдоти про армійські будні?
– Ні, складається враження, що такого гумору просто немає, ще не час для анекдотів.
– Чи легко вам, волонтерам, зібрати провіант чи якісь технічні речі, щоб відвезти їх на схід?
– Якщо пригадати 2014-й рік, то кожен місяць два великих вантажних буси ми відправляли на схід з допомогою. Це були продукти харчування і різна амуніція – бронежилети, каски й таке інше. Тоді волонтерський рух, готовність людей підтримати наших бійців були на високому піднесенні. Сьогодні цього, на жаль, немає. Люди кажуть: «Бо ми вже змучилися». «Від чого змучились, запитую? Хлопці на передовій, в польових умовах, під обстрілами не змучились, а тут на мирній території, у комфорті – і змучились?». Сумно мені про це казати.
Та й хлопці, які повертаються зі сходу, перший час просто шоковані: там війна, гинуть люди, а тут – більшість повидиться так, наче на сході країни нічого страшного не відбувається, наче немає обстрілів, наче ніхто не чув, що там знущаються з наших людей. Але ж не секрет, що в катівнях в Донецьку, в ізоляції, мордують наших хлопців, наших співвітчизників. Не обов’язково військових, а й простих громадян України.
– Але ж волонтерам таки вдається формувати допомогу для бійців…
– Вдається, завдяки особливим людям.
Користуючись нагодою, щиро дякую групі підтримки, завдяки якій стала можливою наша великодня поїздка. До цієї доброї справи долучилися: отець Ярослав із села Старий Мартинів, отці Дмитро та Іван з Бурштина, отець Василь із Залукви та отець Михайло з Тустані. Щира подяка волонтерам: Оксані Кіценюк з Бурштина, пані Людмилі з Івано-Франківська, бурштинським майданівцям Сергію Федунківу та Петру Ковальчуку, директору санаторію-профілакторію “Сокіл” Андрію Морочило. Перед поїздкою підходили до нас з допомогою й незнайомі містяни. Одна старша жіночка, не назвавши свого імені, простягнула 200 гривень й зі сльозами на очах сказала: “Буду молитись за вас, хлопці”.
До чого готові українські бійці
– Розкажіть, пане Володимире, який настрій у наших бійців на сході – як він змінився у порівнянні з їх настроєм у 2014 році?
– Як тоді, так і зараз хлопці готові йти вперед. І здобувати перемогу. Це однозначно. Дайте команду. Команди немає. Є якісь політичні речі. Проте, настрій у хлопців бойовий.
– А їм вистачить потуги піти у наступ, протистояти ворожій армаді, адже Росія тридцять років відновлювала міць своєї армії?
– На ці речі треба дивитися й з іншого боку. Військова міць – це одне, а бойовий дух, мотивація до перемоги – це друге. Як на мою думку, на сьогодні відбувається наступне. Путін, споглядаючи на те, що з нашого боку немає потужного спротиву, просуває свої війська у наш бік. Якщо ж Путін побачить нашу рішучість і що ніхто не збирається відступати, він зупиниться, далі не піде. Така моя думка.
– А який здебільшого віковий зріз наших воїнів сьогодні?
– Ви знаєте, молодих помітно побільшало. Коли ми приїхали в район Золотого, під хутір Вільний, я був просто здивований: як нам сказали, орієнтовно 70% особового складу підрозділу – молоді хлопці до 22 років. Є й дівчата. Одна представляється, називає позивний.
– Весна, – каже практично дитячим голосом.
– Точно весна, причому рання, – реагую об’єктивно, з усмішкою.
– Проте цього року в Івано-Франківській територіальній громаді на призовні пункти не з’явилися понад 3 тисячі хлопців, які підлягають строковій службі. Прийшли на комісію тільки 520 осіб. На ваш погляд, що це означає? Як збираємось перемагати ворога?
– В тому, що хлопці “косять” від армії, повинно насамперед керівництво держави. От бачать люди – прийшов захисник з фронту, а до нього ставлення яке? Державі немає до нього діла. Він залишається сам на сам зі своїми життєвими проблемами. Звичайно, що з огляду на це, ніхто не квапиться до армії.
– Хто ж має захищати рідну землю, захищати своїх близьких та рідних? Колись йшли на війну і не питали, що за те будуть мати…
– Треба шанувати військових і прививати молоді, зі шкільної парти, повагу до своєї держави та до військової служби, зокрема. Дати усім розуміння того, що мужчина – це захисник! Якщо він не такий, то навіщо він своїм дітям, своїй родині?
Так, може бути таке, що за станом здоров’я чоловік не візьме зброю і не піде в атаку. Але в час війни кожен має робити для перемоги все, що може, на що має сили та хист.
Раніше моя дружина дуже боялася моїх поїздок на схід. Якось навіть сказала: «Ну чому ти? Тобі що, найбільше треба?».
Я сказав коротко: «Аню, ти хотіла вийти заміж за мужчину. Ти за нього вийшла. То що ти тепер від мене хочеш?». Можливо, це звучить дещо нескромно, пафосно, але робити з хлопчика чоловіка, захисника – мають і батьки, і школа, а основи для цього має створювати держава. Тоді й буде кому воювати.
А коли глава держави приїхав на фронт, насварив добровольця і поїхав, то це зовсім не сприяє армійському духу, готовності йти на війну. З людьми треба спілкуватися – і з воїнами, і з добровольцями, і зі звичайним населенням.
– Вам особисто це вдавалося?
– Завжди. У тому числі у найгарячіший період війни, бо важливо знати від людей, чому таке могло статися, аби розуміти, як вийти з цієї ситуації. Звичайно, що багато спілкуюся з хлопцями, які вже своє відслужили й багато чого натерпілися після повернення до мирного життя. Є такі, що відверто кажуть: «Ні, я б більше туди не пішов». А є хлопці, які попри пережите, міцні, як граніт: «Нехай буде що буде, але це моя земля і я буду за неї стояти, скільки треба».
На жаль, складається враження, що стояти прийдеться довго. Бодай тому, що Мінськими угодами нашим військовим заборонено стріляти, використовувати квадрокоптери, заборонено використовувати снайперів та проводити розвідку. І наш генералітет слідкує, щоб цього справді не було.
Тим часом снайперські групи окупанта працюють – навіть їхні ЗМІ це показують, як гелікоптери підіймаються, йдуть на завдання розвідники, ДРГешники (диверсійно-розвідувальні групи).
– Але ті ж самі ворожі ЗМІ повідомляють й про загиблих з того боку. Чи не означає це, що наші захисники мають характер й попри всі заборони жорстко дають здачі?
– Так, у відповідь. Смерть за смерть. А як інакше? Згадаймо, як нещодавно загинув наш боєць з центральної частини України. Він разом з побратимами, за домовленості сторін, йшов на розміновування сірої зони. Групу обстріляли. На щастя, їй прийшли на допомогу. Повернули на свої позиції й тільки до одного пораненого бійця не змогли дістатися. Чому не змогли? Не було вогневої підтримки (заборонено стріляти). Але ж противник відкривав вогонь, жодних домовленостей не дотримувався. То що у такому випадку робити? Добре дати «по зубах».
Проте, я не уявляю собі стану того батька, який знав, що його син стікає кров’ю у чужому полі (саме через втрату крові хлопець загинув), а хтось наполягає на виконанні Мінська – ціною життів українських захисників.
Донбас перетворюють у візитівку
– А яке у Вас враження від сьогоднішнього Донбасу взагалі?
– Ми ж говоримо про український Донбас – так?
– Саме так.
– Мені здається, що зараз вкладається багато коштів у той регіон. Всюди ремонтують дороги. Навіть у Торецьку – це лише за кілька кілометрів від передових позицій.
Ми бачили як в селах люди білили дерева, наводили порядок на подвір’ях, садили на городах. Словом, немає тієї безнадії та розпачу, які були на початку війни.
Я чув, що Донбас хочуть зробити привабливою візитівкою України, щоб людина, яка в’їжджає туди, одразу бачила, що потрапила у зовсім інший простір, знаходиться в іншому вимірі якості життя.
– Пане Володимире, на схід ви їхали цілу добу, і звідти – так само, адже це півтори тисячі кілометрів в один бік. Якою ви побачили Україну від краю і до краю?
– Красивою, розмаїтою, у цвітінні садів, з новобудовами та ремонтом доріг – повсюди. Це дуже добре, це надихає.
– Але ж в ефірах часто звучить критика, що, мовляв, уряд не дбає про людей, а закопує в дороги гроші, передбачені на лікування від коронавірусу.
– Сприймаю такі коментарі як політичні маніпуляції. Одна політсила каже те, що може нашкодити іншій. Насправді ж, як на мене, будувати дороги – це якраз дбати про людей, бо без добрих доріг не буде розвитку країни, не буде достатку в родинах.
Які настрої серед людей на сході?
– А настрої на сході – які вони у людей, адже там багато росіян за походженням, багато хто має у сусідній державі родичів, вплив яких відіграє свою роль? Не кажучи вже про постійні «вливання» ворожої пропаганди…
– Настрої різні. І з 2014 року практично не змінилися. Хіба що люди стали менше висловлювати вголос свої думки. Тоді все говорили відкрито.
Пригадую, як через пункт Червоного Хреста, який базувався неподалік українських позицій, ми передали для наших бійців кілька ящиків допомоги. Біля того пункту бігала дитина років шести-семи. Я поцікавився чия вона, може сирота? Ні, відповідають мені, батьки є, але воюють на боці сепаратистів.
– А як ця дитина реагувала на Вас – людину, яка привезла допомогу українським воїнам.
– Не повірите, але вона сказала нам: «Ви фашисти, укри».
Це означало, що хтось її цьому навчив, десь вона це чула. Хтось має таке переконання і поширює його.
І другий випадок, протилежного змісту. Це було у Дебальцевому, коли місто ще не захопили росіяни. Ми зайшли до магазину купити хліба. Я одразу помітив, що продавчиня явно без настрою.
– Ребята, вы что, уже уезжаете? – запитує нас.
– Та ні, ми їдемо далі, до своїх, – коротко відповідаю.
– Ребята, только украинские военные пусть не отходят, не бросайте нас здесь. Мы найдем общий язык, мы сделаем все, что надо, – тремтячим голосом сказала жінка й розплакалась.
На жаль, втримати Дебальцеве не вдалось.
І ще один, уже свіжий випадок. У Торецьку пропав наш військовий. Раптом сепари заявили, що вони хочуть віддати тіло українського військового, який чомусь опинився на їхній території. З’ясувалося, що це саме той захисник, який зник у Торецьку.
Передали тіло бійця на наш бік: на ньому чотири кулі в спину та сліди катувань. Одна із версій – місцевий таксист зумисне вивіз нашого бійця на ворожу територію.
Все це свідчить про те, що технічно виграти війну – це одне, але ж маємо звільнити країну від небезпечної людської свідомості. І це вкрай важко.
– Володимире, уявімо собі, що українська армія-визволителька нарешті увійшла в Донецьк чи в Луганськ. Як Вам здається, ті люди скажуть, що вони її чекали, чи буде якийсь на кшталт партизанський спротив?
– Я не такий аж стратег, щоб передбачати такі глибинні речі. Проте можу поміркувати. Якщо нам зараз піти туди справжньою війною, це значить отримати величезні людські втрати. Мабуть, тому відкладаємо наступ. Але якби дав Бог і українська армія таки зайшла на тимчосово окуповані території, то 99% населення видихнули б з полегшенням. Люди зраділи б, що повертаються до життя в Україні.
А ось той один відсоток маргіналів-сепаратистів, для яких звільнення наших територій – це смертна кара, довічне ув’язнення й таке інше, їм не буде що втрачати і вони будуть влаштовувати диверсії, вони будуть чинити опір, вони будуть шукати прибічників і стояти за своє. Але це не буде мати впливу на нове життя. Бо нормальній людині що на заході країни, що на сході, потрібне одне й те саме: щоб був мир, щоб було здоров’я, щоб була забезпечена сім’я, щоб були щасливі діти, щоб розвивалась незалежна країна. В ці речі нормальні люди не вплітають війну, не вплітають каліцтва, не вплітають сирітство від війни. Всі хочуть нормального життя.
Для цього я просив би українців бути єдиними, не ділитися, не кривдити один одного, не чубитись за якусь там межу чи політичні вподобання. Для того, щоб світ, і той же Путін, бачили, що ми – єдиний кулак, ми повинні це демонструвати і на передовій, і в тилу. Бо коли ми розрізнені та слабкі, то чому б не прибрати Україну до рук? Так думає ворог. Тож нам усім треба об’єднувати свої зусилля для перемоги. Слава Україні!
Розмову вела Марія Палюга.
Фото Івана Денисюка та із архіву Володимира Борисова.
Читайте також:
Відеоанонс: Волонтер з Бурштина Володимир Борисов повернувся зі сходу. Що там побачив?
Зеленський пояснив, що означає для українців перемога над нацизмом (ВІДЕО)
У Франківській громаді на призов не з’явилися понад 3 тис осіб
Ваш гороскоп на тиждень 10 – 16 травня
Приєднуйтесь до нас у Facebook, Instagram, Youtube та Telegram
Читайте нас у тг
