Якщо перегортати сторінки «Кур’єра Станіславовського» за 1926 рік, дуже швидко помічаєш одну цікаву річ. Сто років тому засідання міської ради не були формальністю. Це були багатогодинні дебати, під час яких вирішувалося буквально все — від назв вулиць і відкриття аптек до будівництва житла для бездомних та створення спортивних майданчиків, розповідає ПІК.
Саме таким стало засідання Ради міста Станіславова, яке відбулося 20 липня 1926 року, а вже через кілька днів про нього докладно розповів «Кур’єр Станіславовський». Газета фактично надрукувала великий репортаж із міської ради, де можна побачити, чим жило місто рівно сто років тому.
Засідали майже до опівночі
У великій залі міської ради того вечора було людно. На засідання прибули 26 міських радників, а головував керівник міського управління пан Хованець. Для сучасного читача це може здатися звичайною цифрою, однак тоді далеко не всі депутати відвідували кожне засідання. Тому участь двадцяти шести радників означала, що розглядатимуться справді важливі питання. Перед тим як перейти до порядку денного, відбулася офіційна церемонія.
Новопризначений член міського управління Зигмунт Мельцер склав урочисту присягу перед радою. Лише після цього він отримав право брати участь у роботі міського уряду. Подібні церемонії тоді були надзвичайно важливими. Присяга означала не лише вступ на посаду, а й особисту відповідальність перед містом. Після цього секретар ради зачитав ще один документ, який сьогодні може здивувати.
До Станіславова надійшов офіційний лист із Канцелярії Президента Польської Республіки. Президентська канцелярія дякувала міській раді за привітання, які депутати раніше надіслали після президентських виборів. На перший погляд — дрібниця. Але вона добре показує, наскільки уважно тодішня держава підтримувала зв’язок навіть із провінційними містами.
Велике перейменування вулиць
Одразу після формальностей депутати перейшли до питання, яке викликало чимало зацікавлення. Йшлося про перейменування одразу кількох міських вулиць. Сьогодні зміна назви вулиці часто стає темою для багатоденних дискусій. Сто років тому ситуація була майже такою ж.
Газета дуже детально описує, які саме відрізки вулиць отримували нові назви, адже місто швидко розросталося, а старі топоніми вже не відповідали новому плануванню.
Першою змінили назву верхньої частини вулиці Бельведерської, біля фабрики «Прогрес» (нині вулиця Ленкавського). Відтепер вона мала носити ім’я знаменитого польського художника Генрика Семирадського — одного з найвідоміших академічних живописців ХІХ століття. Але це було лише початком.
Далі рада вирішила, що ділянка дороги біля млина Вельцера, а також її продовження аж до вулиці Ясінського й самої річки Бистриці (сучасна вулиця Кармелюка) отримають нову назву — вулиця Зиблікевича. Він був президентом Кракова і вважався одним із найавторитетніших польських громадських діячів свого часу.
Ще одну поперечну вулицю, що виходила до Млинарської, вирішили залишити під назвою Ясінського. А дорогу за міською газівнею, яка вела до Загвіздя, назвали на честь архієпископа Юзефа Більчевського (зараз вул. Левицього).
Для мешканців це означало не лише зміну адрес. Необхідно було змінювати документи, повідомляти пошту, перереєстровувати підприємства.
Цікаво, що більшість цих назв сьогодні вже зникли. Після Другої світової війни їх замінила радянська топоніміка, а вже після відновлення незалежності України — сучасні українські назви. Саме тому газетні рядки 1926 року сьогодні допомагають історикам відтворювати старий Станіславів буквально квартал за кварталом.
Хто мав право називатися станиславівцем
Наступне питання виглядає дуже незвично для сучасної людини. Депутати майже годину розглядали прохання людей про прийняття до міської громади. У міжвоєнній Польщі існувало поняття «приналежності до гміни». Це був офіційний статус мешканця міста. Без нього людина могла роками проживати у Станіславові, але юридично не вважатися повноправним членом міської громади. Саме тому такі заяви розглядала міська рада.
«Кур’єр Станіславовський» повідомляє, що цього дня 25 осіб прийняли до міської громади на підставі того, що вони прожили у Станіславові понад десять років. Ще дванадцять заявників отримали це право після сплати спеціального міського збору.
Втім, найцікавіша дискусія виникла навколо двох людей, які ще навіть не були громадянами Польщі. Рада погодилася надати їм попередню обіцянку прийняття до міської громади. Але лише за однієї умови. Спочатку вони повинні були офіційно отримати польське громадянство. І лише після цього могли стати повноправними станиславівцями.
Такі рішення сьогодні виглядають дивно, однак сто років тому вони визначали, хто мав право голосувати, відкривати бізнес, користуватися окремими соціальними гарантіями чи претендувати на міську допомогу.
Відкрити власну справу було непросто
Після цього депутати перейшли до економіки. Одразу сімнадцять заявників просили видати їм промислові концесії. Сучасною мовою — дозволи на відкриття власної справи. Без такої концесії людина не могла легально відкрити майстерню, невелике виробництво, торговельний заклад чи підприємство. Газета повідомляє, що всі сімнадцять прохань отримали позитивний висновок. Це означало появу нових ремісничих закладів і робочих місць у місті. Влада тоді дуже уважно контролювала розвиток бізнесу, адже кожен новий заклад означав додаткові податки до міського бюджету.
Через одну аптеку сперечалися найдовше
Найгарячіша дискусія всього вечора виникла несподівано. Причиною стала… аптека. Її власник Теодорович попросив дозволити перенести аптеку з вулиці Галицької на значно жвавішу Сапєжинську (нині – Незалежності). На перший погляд, звичайне господарське питання. Але саме воно викликало найдовші суперечки.
Один із радників категорично виступив проти. Його аргумент був простим. Якщо аптека переїде, мешканці Галицької залишаться без медичної допомоги. У ті роки аптек було небагато. Для багатьох людей найближча аптека означала можливість швидко отримати ліки, особливо вночі або під час епідемій. Після тривалих дебатів більшість депутатів усе ж підтримала переїзд. Вирішальним аргументом стало те, що неподалік, на площі Ринок, уже працювала ще одна аптека. Проте дискусія на цьому не завершилася.
Директор Коханський виступив із цікавою пропозицією. Він заявив, що проблема не в перенесенні аптеки. Проблема в тому, що Станіславову взагалі бракує аптек. Рада підтримала його думку й офіційно звернулася до відповідних органів із проханням дозволити відкриття щонайменше двох нових аптек на околицях міста. Фактично ще сто років тому депутати говорили про доступність медичних послуг так само, як це роблять сьогодні.
Місто інвестувало у професійну освіту
Після тривалих дискусій про вулиці та аптеки депутати перейшли до ще одного важливого питання — освіти. Для сучасного читача це може здатися звичайним бюджетним рішенням, однак у 1926 році воно мало стратегічне значення для розвитку всього міста.
Радник Лещинський представив пропозицію підтримати Промислово-доповнювальну школу, що діяла при Державній школі деревообробної промисловості у Станіславові. Тодішні промислові школи не були аналогом сучасних університетів. Тут навчали майбутніх столярів, теслярів, токарів, меблярів, модельників, різьбярів, майстрів деревообробки та інших спеціалістів, без яких стрімко зростаюче місто просто не могло розвиватися. Саме ці люди будували будинки, виготовляли меблі, ремонтували обладнання, працювали на фабриках та відкривали власні майстерні.
Магістрат вирішив долучитися до фінансування навчального закладу. Було ухвалено оплачувати п’яту частину заробітної плати викладачів промислово-доповнювальної школи.
На перший погляд сума могла видаватися незначною. Але це був показовий приклад того, як місто вкладало гроші не лише у дороги чи комунальне господарство, а й у підготовку майбутніх фахівців. Фактично депутати розуміли просту істину: розвиток економіки починається з освіти.
Хто керував школами Станіславова
Одразу після цього депутати перейшли до ще одного освітнього питання. Необхідно було обрати представників міста до Місцевої шкільної ради. Сьогодні такі функції виконують різні освітні управління, однак сто років тому саме Шкільна рада координувала діяльність навчальних закладів. Вона вирішувала кадрові питання, погоджувала фінансування, контролювала стан шкіл та навчальний процес.
Представляти інтереси міста депутати доручили двом добре відомим людям. Першим став керівник міського управління пан Хованець, другим — депутат доктор Йонас. Це свідчить, що питання освіти у міській раді розглядали як одне з найважливіших.
Пивоварня Седельмаєра готувала територію до забудови
Далі слово взяв доктор Зайдлер. Він представив питання, яке безпосередньо стосувалося розвитку міста. Йшлося про землі пивоварні Седельмаєра і Спілки. Магістрат мав погодити їхню парцеляцію. Сьогодні цей термін майже не використовується, але тоді він означав офіційний поділ великої земельної ділянки на окремі будівельні парцели. Лише після цього землю можна було продавати, забудовувати чи використовувати для створення нових кварталів.
Депутати без особливих заперечень підтримали рішення. Фактично місто давало “зелене світло” майбутньому розширенню забудови. Цікаво, що вже у двадцятих роках Станіславів активно виходив за межі старого історичного центру. Нові квартали поступово забудовувалися приватними будинками, майстернями та невеликими підприємствами.
«Сокіл» отримав землю для великого спортивного комплексу
Одне з найцікавіших рішень засідання стосувалося товариства «Сокіл». Сьогодні його можна назвати спортивно-патріотичною організацією. Але на початку ХХ століття роль «Сокола» була значно ширшою. Тут молодь займалася гімнастикою, легкою атлетикою, стройовою підготовкою, вихованням дисципліни, а також проходила початкову військову підготовку. Саме тому товариство звернулося до міської ради із проханням виділити землю.
Після обговорення депутати погодилися передати ділянку біля «Червоної корчми» (біля міського шпиталю на вул. Казимирівській, а нині – ЦМКЛ на вул. Мазепи). На ній планували облаштувати великий спортивний майданчик.
Газета спеціально наголошує, що земля передавалася для розвитку фізичного виховання, гімнастики та військової підготовки молоді. Однак місто поставило власні умови. Майбутнім спортивним полем могли користуватися не лише члени «Сокола». Магістрат залишив за собою право використовувати стадіон 86 годин на тиждень для потреб міста. Крім цього товариство повинно було виконати ще низку додаткових зобов’язань перед громадою. Фактично це був перший приклад партнерства між громадською організацією та містом.
Землю міняли заради майбутнього розвитку міста
Поки одні ділянки передавали спортивним товариствам, інші ставали предметом складних земельних переговорів. «Кур’єр Станіславовський» повідомляє ще про одну угоду. Місто вирішило обміняти власну земельну ділянку, відому під назвою «Лан Шиндлера», що знаходилася біля вулиці Домбровського (нині – вул. М. Підгірянки).
Натомість громада отримувала іншу землю, яка була необхідна для подальшого впорядкування міста. Приватний власник Венцель мав ще й доплатити до бюджету дві тисячі злотих. Для того часу це була досить значна сума. Такі рішення свідчать, що міська влада вже тоді займалася комплексним плануванням забудови, а не лише вирішувала поточні проблеми.
70 тисяч злотих для тих, хто залишився без дому
Мабуть, найважливішим соціальним питанням вечора стала проблема бездомності. Доктор Зайдлер представив пропозицію отримати позику у Банку крайового господарства. Йшлося про 70 тисяч злотих. Ці кошти планували використати на завершення будівництва чотирьох житлових будинків для бездомних. Сам факт існування таких будинків говорить про масштаб проблеми.
Після Першої світової війни, польсько-української війни, економічної кризи та інфляції чимало людей залишилися без житла. Місто було змушене будувати спеціальні будинки для найбідніших мешканців. Газета повідомляє про це дуже стримано. Жодних емоцій чи політичних оцінок. Лише короткий факт. Але сьогодні ці кілька рядків відкривають маловідому сторінку соціальної історії Станіславова.
Сто років тому проблема житла була не менш гострою, ніж зараз. Будівництво соціального житла вже тоді стало одним із головних завдань міської влади.
Далі буде…
Підготував Андрій МЕНІВ
Читайте в ПІК:
- День, коли Станиславів відкрив для себе небо: історія першого авіапольоту (ФОТО, ВІДЕО)
- Реклама як дзеркало епохи: що продавали, лікували, їли та чим захоплювалися мешканці Станіславова 100 років тому
- Станіславів день за днем: пожежі, злодії, благодійність і життя міста в 1926 році (ФОТО)
