Донедавна у правому крилі залізничного вокзалу Івано-Франківська працював цілодобовий буфет. Це місце, пропри більш ніж скромний асортимент, десятками років мало чимало відвідувачів. І не дивно: хтось перекушував канапкою, чекаючи на потяг, але більшість клієнтів були постійними.
Буфет славився передовсім своєю кавою. Щоб випити запашної вокзальної кави усього за 4 гривні (в 2011 році), деякі відвідувачі їхали туди через ціле місто.
«Я тут з друзями щодня п’ю каву вже років 15», – каже старший чоловік, але фотографуватися відмовляється.
Буфетниці знали усіх своїх постійних клієнтів в обличчя і на ім’я, а ті, переважно чоловіки, завжди дуже уважні і люб’язні до жінок. На каву сюди частенько приходила й молодь.
«У Франківську найкраща кава – саме на вокзалі. У неї особливий, ні з чим не зрівняний смак. Ми з друзями сюди запрошуємо дівчат на каву, бо хочеться їх пригостити справді доброю, а не якимось трійлом», – зауважує франківчанин Олександр.
Секрет вокзальної кави був у старенькій кавоварці «Omnia», якій вже майже півстоліття. У чому полягав її секрет?
«Спершу нагрівається вода. Утворюється пара, яка під тиском і при високій температурі проходить через перемелені кавові зерна і знову конденсується у рідину, тобто в каву. Пара «вибирає» з кави кофеїн і всі корисні речовини. У сучасних апаратах переважно через каву проходить не пара, а просто нагріта вода, яка лише промиває каву, а найцінніше йде у відходи», – розповідали знавці.
Стареньку кавоварку постійно ремонтували і замінювати новою навіть не збиралися. До слова, у вокзальному ресторані була така сама. Коли її спробували замінити новою, постійні клієнти попросту перестали ходити до ресторану на каву. Щойно кавоварку повернули, як повернулися й люди.
Тепер і вокзальний ресторан («Дорожній»), і вокзальний буфет – це вже історія. Хоча, можливо останній ще відновить свою роботу. Поживемо – побачимо.
Спогади про вокзальний буфет:
Ігор Роп’яник: “Буфет дуже добре пам’ятаю! Властиво, моє дитинство проходило мало не на колії і вокзалі, бо жив (та й тепер живу) поряд, на Колійовій вулиці. Ми з хлопчиськами, набігавшись і зголоднівши, мало не щодня бігли в той буфет на пероні за пиріжками: тоді були дуже смачні пиріжки з повидлом по 5 копійок. Їх приносили свіженькими прямо з кухні – пухкими, запашними, з ще гарячим повидлом, яким нерідко обпікали язики. Ми, хитруни, інколи шахрували (ну як же без дитячих “подвигів”!): по хатах ще валялись копійки, які після девальвації 1961-го року вийшли з обігу, то ми брали старі “п’ятаки”, котрі дуже мало відрізнялися від нових, і отоварювали їх. Ті пиріжки ставали ще солодшими!”
Іван Шпортюк: “Колись любили із друзями зайти на “каву на пероні”. Брали каву в буфеті, сідали на лавочці на пероні і спостерігали, як прибувають і відправляються потяги, кудись поспішають з великими торбами і наплічниками люди. Працівниці не одразу погоджувались давати каву “на виніс”, а лиш після обіцянки повернути чашки. Ми, ще зовсім молоді, з довгим волоссям, вигідно вирізнялись серед тутешніх завсідників, і нам довіряли та ставились доброзичливіше. Старенький кавовий автомат робив багато шуму і аромату, який порушував загальну атмосферу хмільних дискусій за стійкою і столиком. Інколи приходили пізно ввечері чи навіть вночі. Тоді було значно тихіше, ніхто не поспішав і майже завжди знаходився якийсь випадковий співрозмовник”.
Володимир Безгачнюк: “У буфеті завжди були несподівані зустрічі. Одна з них стала міською легендою. Одного разу ми зі Степаном Пушиком та Павлом Добрянським пішли на вокзал до тодішнього начальника станції Івано-Франківськ Івана Михайловича Цулюпи. Ми йшли на вокзал діставати квитки, бо письменники мали їхати до Києва, а тоді був дефіцит квитків. Потім разом з Іваном Михайловичем пішли в буфет на сто грам. А по дорозі зустріли професора Грабовецького, він бігав по центральній залі весь розхристаний, з розщепленим плащем, з вічно розкритою течкою. Ми його запросили приєднатися до нас. А тим часом жіночка у буфеті мила підлогу. Пушик їй каже: “Пані, ходіть сюда. У вас стакани часом не пропадають?” А вона: “Ой, пропадають”. Тоді Пушик, натякаючи, каже, що зараз у буфет зайде один дядько, який буде казати, що він професор, але йому не можна вірити, бо він лєцтий пияк. Жіночка приготувалась. Зайшов Грабовецький і приєднався до нас. На столі якраз були порожні стакани, такі гранені, 250-грамові. Поки ми пили, Пушик непомітно запхав професору два стакани у кишені плаща. Стоїмо далі, гутаримо, Добрянський травить байки. Аж тут приходить та жіночка, стає на дверях і до Грабовецького: “Ану покажіть кишені, бо у нас стакани пропали”. А він почав кричати: “Та я професор, як ви смієте!” А вона: “Зараз я тобі покажу, професор, ану покажи кишені!” Раз – а в одній кишені стакан, в другій – ще один… Грабовецький тоді був на нас страшно ображений”.
За матеріалами Наталії Голомідової (“Галицький кореспондент“)
Читайте також:
Приєднуйтесь до нас у Facebook,Instagram,Youtube та Telegram
Читайте нас у тг