Детальніше про свої плани журналісту ПІК розповів Іван Сав’як – діяч української громади у Канаді.
– Пане Іване, розкажіть, будь ласка, трошки про себе та як саме потрапили до Канади?
– Я родом з Івано-Франківська, закінчив Прикарпатський військово-спортивний ліцей-інтернат у 2010-му. В той же рік мої батьки емігрували до Канади. У 2012 році я вступив до університету Манітоби у Канаді на факультет психології і паралельно до Колегії Святого Андрія. Там готують священників до подальшого служіння в українській православній церкві Канади та діаспори.
За час навчання в університеті ми зі студентами робили чимало проектів для допомоги Україні, учасникам АТО. Точніше – збирали кошти пораненим воїнам.
У 2014 році я приїхав в Україну з благодійними коштами та передав їх у Київський військовий госпіталь, для наших хлопців. В 2019 році мене залучили до ГО Цитадель. Проєкти є надзвичайно цікаві, діаспорі вони подобаються. Моє завдання в діаспорі – це залучити якомога більше людей до доброї справи. Особливо для дітей, яким повезло трошки менше ніж нам.
– Зараз ми говоримо про дітей-сиріт, правильно?
– Так, діти-сироти, позбавлені батьків та ті, які наразі перебувають в тому процесі. Серед найближчих планів – ми хочемо дітей звозити у Верховину на туристичну базу. Там проходять заняття з джиу джитсу. Також хочемо зробити екскурсію Верховиною та заїхати з дітьми у село Криворівня до місцевого священика, щоб він з ними поспілкувався. Місцева церква є пам’яткою архітектури, початок 18 століття. Дітям це має бути цікавим.
– Іване, а що для Вас було стимулом стати священиком?
– Це тягнеться з дитинства. Років до шести я ріс з бабусею на Тисмениччині, в селі Довгому. Бабуся, можна сказати, постійно “жила” в церкві. І я разом з нею. Саме коли мені було шість, до нас на парафію прийшов новий священик, який набирав собі хлопчаків для прислуговування у вівтарі. Я був одним з тих хлопчиків. Це власне й дало мені цей рушійний потік.
Згодом ситуація трохи змінилася, тому що я вступив до військового ліцею. Тоді я планував пов’язати своє життя з військом. Але прийшов момент еміграції і потрібно було вирішувати, що робити з подальшим життям. Саме тоді в силу вступила церква та отець Тарас Маковський, настоятель катедри Присвятої Трійці в місті Саскатун. Саме він пояснив, що в Канаді є семінарія, не обов’язково їхати в іншу країну на навчання.
– А Ви вже отримали сан?
– Ще ні. Нещодавно я одружився, а зараз пішов процес підготовки висвячення до сану.
– Стосовно церкви. В Канаді доволі потужний православний сегмент, чи не так?
– Дивіться, ми намагаємось не розділяти. Ми і так сильно поділені, тому що є хтось з однієї країни чи регіону, хтось з іншого. Церква, в свою чергу, старається навпаки, об’єднувати. Тобто ніхто не буде говорити: “Не ходіть до греко-католицької церкви, а ходіть до православної”, і навпаки. Ми стараємось людей тримати разом. Нас розділяють виключно питання конфесійні.
Варто також розуміти, робота священника не починається і не закінчується в церкві. Це не просто прийти, “відмахати кадилом”, прочитати молитву і все. На священику лежить велика відповідальність, не тільки за свою паству, за всіх. Священик повинен дбати про всіх, старатися допомогти кожному. Зрозуміло, що фізично це важко, особливо коли є сім’я, діти. Але священик може залучити людей, організувати їх, створити певні фонди, залучити зв’язки.
Цьому є гарним прикладом наші священнослужителі у Канаді. Вони не тільки допомагають людям у забезпеченні духовних потреб, але й у організаційних питаннях. Священики допомагають людям владнати певні цивільні справи. В нас до кого першого йдуть – до священика, “Отче, у нас є такі й такі проблеми”. Таким чином священик виконує не лише релігійну функцію, а й наставницьку, адміністративну тощо.
– Пане Іване, як думаєте, церква може допомогти дітям-сиротам, стати свого роду порятунком?
– Завдання церкви – вселяти надію. Особливо в моменти, коли здається, що навколо нікого немає. Завжди є щось, що дає тобі сили рухатись далі. Церква, на мою думку, особливо в Канаді, якраз дає цей рушійний момент. Тому що дуже багато людей, і мова зараз не тільки про дітей-сиріт, не знаходили своє життя в еміграції. Саме віра і церква давала їм підтримку, щоб рухатись далі.
– Ви опікуєтесь тільки сиротами, чи є діти з інших вразливих соціальних груп?
– В подальшому мають бути проєкти для дітей з інших категорій. Все залежить від того, які проєкти будуть у майбутньому в ГО та чи можна буде їх запровадити.
– Якщо уявити варіант розвитку подій, що діаспора максимально зацікавлена, які саме кроки та рішення будуть першочерговими?
– Ми будем тут оформляти дітей, щоб вони їхали до Канади. Щоб ці діти побачили, як живуть українці за кордоном, яким є життя в еміграції. Знаєте, воно доволі непросте, не таке, як інколи малюють ЗМІ, розповідають родичі або ми самі собі уявляємо. До простого і чудового життя веде велика кількість кроків і це займає для кожного свій час. Для когось це 5 років, для когось – 15, а хтось і зовсім не може знайти себе в еміграції і вертається додому.
– А ось перевезення дітей, це у форматі ознайомчих екскурсій чи з можливістю залишитись у Канаді?
– Я надіюся, якщо нам допоможе Уряд та деякі організації Канади, то спочатку ми будем проводити екскурсії для дітей. Це можуть бути подорожі на 2 тижні-місяць часу. Все буде залежати від Уряду Канади, та того, як будуть видаватись візи. Надалі маємо залучати інституції, освітні заклади, які зможуть надавати певну підтримку.
– Тобто грантову допомогу?
– Так. Щоб діти могли приїхати, побути в Канаді пів року, ходити в канадську школу, отримати досвід. Вони зможуть порівняти, яке навчання тут, отримати певний сертифікат. Далі вони з цим досвідом зможуть більшого досягти в Україні.
Канада для України є потужним стратегічним партнером, і це був би доволі серйозний крок. Не глобальний, а локальний, який би допоміг в подальшому вплинути на майбутнє дітей.
– Якщо не таємниця, а скільки в рік канадська діаспора виділяє грошей на підтримку України?
– Точну суму я не наведу, але Уряд Канади з початку 2014 року виділив більше як 785 мільйонів доларів на різні напрямки. Реформи освітні та поліції, наприклад. В останні роки це потужне інвестування української армії. Канадські військовослужбовці також приїжджають в Україну, переймають досвід наших воїнів.
– Наразі Ваша благодійна допомога спрямована саме на Прикарпаття. Чи є плани охопити всю Україну?
– Це масштабний план, в ідеалі – так. Якщо нам вдасться залучити діаспору, інвестиції, благодійні фонди, державні гранти. Але для цього потрібна допомога зі сторони України та української влади. Тобто влада має підштовхувати до цього канадський Уряд та українські організації у Канаді. Тоді це зможе вийти на всеукраїнський масштаб, і ми зможемо допомогти не одній людині, а десятьом, потім сотням, а згодом і тисячам людей.
– Тобто для цього влада України має робити постійні кроки, а не чекати, поки добрі канадійці та емігранти будуть щось змінювати. Важливо самим проявляти ініціативу, вірно?
– Так. Інакше, якщо ніяких кроків зі сторони України не буде, тоді я б зі сторони Канади сказав: “Раз Вам не сильно треба, то ми й не сильно будем змушувати Вас це робити”. Тобто, мають бути певні кроки і не тільки зі сторони влади. Це також мають робити реабілітаційні центри, громадські організації, тобто локальні структури.
Все просто. Напишіть листа до канадського Уряду, або певної інституції. Канада дуже відкрита, вона не закриває двері. Навпаки, відкриває їх для українців. Без політиканства. І ми не хочемо, щоб політики піарилися на життях сиріт. Перш за все, ми працюємо, щоб допомогти дітям.
В Канаді, до речі, один з найвищих рівнів соціального захисту у світі. Втім, варто розуміти, діти-сироти не те щоб мають прямо привілеї. В нас всі йдуть за принципом рівності.
– Тобто політика нульової толерантності?
– Саме так, всі рівні. Але для таких дітей існують певні фонди та державні гранти, які ніхто не розкрадає. Вони спрямовані саме на те, щоб допомогти саме дітям-сиротам.
– А загалом, канадська діаспора зацікавлена в допомозі нашим ГО (громадським організаціям)?
– Так, діаспора дуже зацікавлена. Раніше діти вже приїжджали з України. Проєкт був спрямований на дітей-сиріт, але під виглядом дітей, які потребують постійної підтримки, українська сторона підсунула дітей так званих “мажорів”. Ми їх возили горами Канади. Діти їхали з враженнями та очікуваннями, а назад вертались зі ще більшими враженнями, зі справжнім “Вау!”. Але у нас тоді осад залишився.
Українська діаспора загалом готова до проєктів для дітей-сиріт, але все повинно бути максимально чітко і прозоро.
Фінальний етап співпраці полягає в тому, щоб залучити якомога більше людей та фінансів. В цьому має бути зацікавлений конгрес українців у діаспорі. Тобто це не тільки Канада, це також США, Латинська Америка, Австралія, Нова Зеландія, Західна Європа.
– Окрім богословської освіти Ви також отримали освіту за фахом психології. Чому саме так?
– Семінарія надала мені вибір, що я б хотів вивчати. В мене були або історія, але і так нею захоплююся, або курс загальної психології. Вона мене зацікавила, особливо дитяча психологія.
– А коли до Вас приходить людина з якоюсь проблемою, Ви застосовуєте знання з психології?
– Почнемо з того, що я не є ще священнослужителем, а коли такі ситуації відбуваються, то залежить коли людина звернулася і з яким запитанням. Якщо людина підходить до мене одразу після служби в церкві , то я можу дати настанови, як людина, яка дає поради виходячи із Святого Писання. Якщо це поза церковним часом, то тоді можуть бути поради, що грунтуються на знаннях, отриманих на психології та з власного досвіду.
– За оцінками експертів все більше молодих людей відходять від церкви, молодь не цікавиться релігійним життям громади. Як гадаєте, що саме їх відштовхує?
– Це провал. Провал не церкви, а певних церковних діячів. Вони своїм прикладом, стилем життя, відштовхують людей від церкви. Люди стають ображеними на Церкву через таких людей у сані.
На противагу в нас є приклад мусульман. Вони протягом 13 століть сильно тримають свою віру виключно своїм прикладом.
– Тобто певні люди своїми вчинками знизили рівень довіри до церковної інституції. Як Ви думаєте, яким чином цю довіру можна повернути?
– Перш за все – люди хочуть бачити, що священики є серед нас, у них є сім’ї, вони живі люди. Це дуже важливий момент. Але ж зі священика у нас намагаються зробити “ікону”, а він така сама жива людина, як і всі інші. Просто у нього є певні обмеження та обов’язки.
Щоб залучити більше людей до релігійного життя – треба повернути вищих церковних чинів до стандартного способу життя, вони мають старатися бути більш відкритими до людей. Тільки тоді ми зможемо щось змінити.
Розумієте, церква не вчить нічому поганому. Я завжди кажу, що за своє життя бачив більш достойних мусульман, аніж деяких християн. Більш достойних буддистів, аніж деяких мусульман. Я бачив більш достойних атеїстів, аніж деяких віруючих людей. Ці люди чесні, відкриті, керуються своїми моральними цінностями. Нажаль, в певних церковних діячів моральні цінності на порядок нижче, аніж у затятих атеїстів. Це прикро.
– В Україні тривають дискусії, стосовно уроку “Християнської етики”. Як Ви вважаєте, чи потрібен такий факультатив?
– В Україні є законодавство – за Конституцією церква відділена від держави. Хочете проводити такі уроки – тоді проводьте всюди однаково. Тобто вводьте урок, наприклад, “Віросповідання”. Не треба красти у дітей вибір. Дитина у віці 15-16 років може зробити свідомий вибір, ким вона хоче бути і яке віросповідання найбільше їй підходить. Тому примусом вводити предмет “Християнська етика” – це недоцільно. Це може в певній мірі навіть відштовхувати від християнства. Я пам’ятаю зі шкільної програми своєї ці уроки. Все було під виглядом фарсу, який сильно помітно нав’язує християнство, особливо коли урок веде людина не компетентна у цьому питанні.
Інтерв’ю провів Максим Карпенко
Підписуйтесь на нашу сторінку у Facebook, Instagram, Youtube та Telegram
Читайте також:
Читайте нас у тг
