На фото Дмитро Шкрібляк
Понад чотири роки українці живуть в умовах повномасштабної війни з росією і немає людини в нашій країні, яка б не чула сигналу повітряної тривоги. З 24 лютого 2022 року до 13 травня 2026 року в Україні повітряна тривога лунала 80234 рази.
Зокрема, на Франківщині сигнал повітряної тривоги за цей період лунав 843 рази. Найдовша тривога в області була сьомого лютого 2026 року. Вона тривала шість годин. Найчастіше тривогу на Прикарпатті оголошували у п’ятницю, з 12 до 18 години. Про це свідчать дані сайту Air-alarms.in.ua
Та мало хто знає, що за систему оповіщення на Прикарпатті відповідає Департамент з питань цивільного захисту, оборонної роботи та взаємодії з правоохоронними органами Івано-Франківської облдержадміністрації. Про основні завдання цього Департаменту, готовність прикарпатців до можливих загроз та специфіку роботи ветерана в держслужбі журналісти ПІК розпитали керівника, ветерана російсько-української війни Дмитра Шкрібляка.
Дмитре, ваш департамент сьогодні в області відіграє серйозну та важливу роль: ви напряму впливаєте на безпеку Івано-Франківщини. Хоча пересічний прикарпатець не до кінця розуміє куди можна звертатися в разі небезпеки. Розкажіть детальніше, яка ваша основна функція?
Наше головне завдання — запобігати надзвичайним ситуаціям і мінімізувати їхні наслідки. Ми відповідаємо за систему оповіщення, стан укриттів, координацію дій під час надзвичайних подій, взаємодію з громадами та службами.
Знаєте, я люблю казати, що усі стихії: вітер, вогонь, вода, земля проходять через наш департамент (ред. сміється). Звучить глобально, але так і є.
Водночас, у той непростий час, в якому ми зараз живемо, наша мета, щоб люди тут, в тилу, якнайменше відчували, що таке війна. До сфери нашої діяльності також входять питання громадянської безпеки та національного спротиву.
Дуже часто люди плутають департамент з питань цивільного захисту з Державною службою з надзвичайних ситуацій (ДСНС). Поясніть, яка між вами відмінність?
У ДСНС займаються ліквідацією надзвичайних ситуацій, а ми, як орган виконавчої влади, маємо надати рекомендації громадам як діяти під час тої чи іншої загрози природнього, військового чи іншого характеру. Якщо по-простому, наша робота – попередити, їхня – ліквідувати наслідки.
Виходить, якщо ми в безпеці, то маємо вам дякувати, а якщо щось трапилося, то маємо вас звинувачувати.
Журналісти ПІК під час розмови з Дмитром Шкрібляком
Як минає ваш звичайний робочий день?
Робочий день у мене починається о шостій годині ранку. Адже до сьомої години ми від департаменту маємо надати повну інформацію про те, що сталося в області за добу ( пожежі, ДТП, іншого роду надзвичайні ситуації) голові Івано-Франківської ОВА Світлані Онищук. У нас є служба оперативного реагування, яка збирає цю інформацію.
Далі — наради, координація роботи, документи і постійна комунікація з громадами та профільними службами. Також у нашому департаменті ми заповнюємо дуже багато технічної документації. Цього вимагають державні інституції.
Якщо в області стаються «прильоти», то яка ваша роль тут?
Спочатку ми збираємо всю первинну інформацію, щоб зрозуміти масштаби і наслідки події. У пріоритеті — життя і здоров’я людей, тому насамперед з’ясовуємо, чи є постраждалі, а вже потім оцінюємо пошкодження будівель — як у приватному, так і в державному секторі.
Далі узагальнюємо всю інформацію: що саме сталося і яке озброєння застосував ворог. Окремо важливою є робота системи оповіщення — ми маємо швидко і точно поінформувати людей, щоб вони вчасно змогли перейти у безпечне місце.
Скажемо відверто, нам у редакцію, люди інколи пишуть, що не всюди система оповіщення є справною. А яку б ви самі дали їй оцінку?
Зараз вона модернізується. Ми працюємо над оновленням і автоматизацією системи, щоб люди отримували сигнали швидко і чітко. Частина обладнання ще застаріла, але поступово її оновлюємо. Скажу відверто, цей процес досить складний через велику кількість бюрократичних процедур.
Відповідно до законодавства, до грудня 2026 року має бути повністю модернізована територіальна автоматизована система централізованого оповіщення. Окремо до кінця поточного року такі системи мають бути оновлені й на місцевому рівні — за кошти органів місцевого самоврядування. Наші фахівці допомагають громадам: пояснюють вимоги, консультують щодо документів і супроводжують процес впровадження. Важливо, щоб місцеві системи були інтегровані в єдину регіональну мережу. Робота над цим триває постійно.
Звучить добре, але не у всіх громадах є можливість виділити кошти на обладнання з оповіщення. У селах іноді використовують альтернативні способи оповіщення, зокрема – церковні дзвони. Чи є у вас домовленості зі священнослужителями, щоб застерігати про небезпеку?
Такий підхід справді існує, і він може бути ефективним, однак офіційно до таких методів ми ще не вдавалися (ред. сміється).
На вашу думку, чи готові жителі Франківщини до можливих загроз?
Скажу так: до надзвичайних ситуацій пересічній людині важко бути повністю готовою. Але водночас до них потрібно готуватися завжди.
У разі будь-якої надзвичайної ситуації — військової, техногенної чи природної — людина має чітко розуміти алгоритм своїх дій: що робити, як діяти і в якій послідовності.
Ключове — бути готовим до стресу. Адже саме психологічна готовність у таких умовах забезпечує значну частину успіху — приблизно 70% правильних дій у критичній ситуації.
З цією метою в нас працює Івано-Франківський обласний центр підготовки громадян до національного спротиву. Такі центри діють по всій країні та спрямовані не стільки на фізичну підготовку, як на психологічну. Тут проводимо курси з домедичної допомоги, поводження зі зброєю тощо.
І є попит у прикарпатців на такі навчання?
Так, і доволі великий. Приходять люди різного віку. Нещодавно навіть приїжджали до нас люди із Запорізької області. Ми також співпрацюємо з вищими навчальними закладами та проводимо 48-годинні навчальні курси. Центр підготовки громадян постійно заповнений. Наприклад, у травні навчається 36 учасників. Це студенти університету нафти і газу. Вони мають змогу ознайомитися з різними видами зброї, які використовують Збройні сили України, зокрема автоматами та пістолетами, а також вивчити основи мінно-вибухової безпеки — як розпізнати небезпеку і як правильно діяти. Це абсолютно безкоштовно, корисно і практично. Усіх запрошую пройти такий вишкіл!
У багатьох європейських країнах людей заздалегідь готують до надзвичайних ситуацій. Наприклад, у Польщі нещодавно роздавали буклети з покроковою інструкцією, як діяти у разі військової загрози. Нас українців особливо ні до чого не готують. Не вважаєте, що таки треба більше комунікувати про це, чи може, такі “буклети” будуть ще більше насторожувати і лякати людей?
Я вважаю, що насамперед потрібно враховувати те, як люди сприймають інформацію. Адже зараз більшість отримує новини та поради із соціальних мереж. Часто люди більше довіряють Telegram-каналам чи коротким відео, ніж офіційним інструкціям.
Тому, я переконаний, що підготовку населення потрібно адаптовувати до сучасних форматів — через TikTok, Instagram, Facebook, короткі відео та прості пояснення. Ми вже працюємо в цьому напрямку.
Людям має бути цікаво і зрозуміло. Наприклад, як правильно накласти турнікет, які турнікети є якісними, а які — ні, як діяти в різних небезпечних ситуаціях. Таку інформацію потрібно подавати просто і доступно. Водночас важливо починати цю підготовку ще з дитинства — фактично з дитячих садочків. Це велика і дуже відповідальна робота, але вона необхідна.
Час-від-часу тема ядерної загрози то спалахує, то вщухає. А чи є у Департаменту цивільного захисту розроблений план на випадок ядерного удару, якою дуже часто нас лякають росіяни?
Точно спрогнозувати наслідки у разі такого удару дуже складно — усе залежить від конкретних обставин і масштабу події. Саме тому постійно ведеться робота з оновлення і уточнення цих планів.
Якщо ж виникла б така надзвичайна ситуація, населення обов’язково отримало б чіткі інструкції через офіційні канали: засоби масової інформації, державні повідомлення та соціальні мережі.
Для людей головне — діяти за офіційними вказівками, які будуть доведені залежно від ситуації і конкретної території. Загальні рекомендації завжди залежать від рівня загрози, тому універсального одного сценарію для всіх випадків немає.
А які загрози особисто для вас є зараз найбільш тривожними. Такими що «не дають спати»?
Це сигнал поведінкової тривоги. Тому що, до нашого департаменту надходять дані про ймовірні дії ворога протягом 24 годин, про можливість застосування тих чи інших видів озброєння. І тоді виникає внутрішня пересторога, щоб забезпечити безпеку людей.
І щоразу, коли оголошується тривога, по суті, у кожного мешканця нашої обалсті має бути відповідна реакція. І мені відверто дуже не подобається, коли люди не реагують на сигнали тривоги. Ми бачимо багато випадків, коли тривогу ігнорують.
До вашої зони відповідальності також належать укриття. Яка тут ситуація на п’ятому році повномасштабної війни?
Ситуація в цьому напрямку залишається складною. Укриття поступово модернізують, однак досягти стовідсоткового забезпечення непросто — це потребує значних фінансових ресурсів. Водночас робота триває, і є сподівання на розуміння, як з боку громад, так і балансоутримувачів, від яких безпосередньо залежить стан цих об’єктів.
Попри проблеми, є громади, які демонструють позитивні результати. Особливо це стосується укриттів у навчальних закладах. На місцях видно зацікавленість і відповідальність керівників, які докладають зусиль, щоб забезпечити належний стан і готовність укриттів.
Щодня двоє працівників нашого департаменту виїжджають на місця та перевіряють укриття. Паралельно ведеться робота з управителями та власниками, адже саме вони несуть персональну відповідальність за їхній стан.
Дозвольте нам і особисте питання: стереотипно ми звикли бачити керівників на таких високих посадах і в таких просторих кабінетах уже доволі старшого віку. Ви явно вибиваєтесь із цього стереотипу. Який довід роботи ви отримали перед тим, як обійняти таку посаду?
Я сам родом з Верховини. Мені 30 років. У мене юридична освіта і я вже мав досвід роботи у державних структурах, а саме працював у Верховинській державній районній адміністрації. У 2022-му році, коли розпочалася повномасштабна війна, вступив до лав ЗСУ та два роки захищав Україну у складі 102-ї бригади територіальної оборони на Донецькому напрямку, в районі Волновахи.
Свій шлях у війську починав із молодшого лейтенанта і згодом дослужився до майора. Військову службу завершив після поранення. Повернувся до цивільного життя. Спершу став радником голови ОВА Світлани Онищук з питань надзвичайних ситуацій, а згодом – керівником Департаменту з питань цивільного захисту.
Як отримали поранення?
Це була мінно-вибухова травма через скид із дрона. Я отримав уламкові поранення ніг. Пригадую, що ми у складі групи вирушили на передові позиції. У якийсь момент побачили, що за нами стежить ворожий безпілотник…
Після вибуху я навіть не одразу зрозумів, що поранений. Через адреналін і напругу, це відчувається не відразу. Ми дісталися точки евакуації. Там побратими наклали мені турнікет. Після цього мене евакуювали до найближчого стабілізаційного пункту, а далі — до лікарень у Дніпрі та Запоріжжі. Мав й інші поранення та контузії.
Загалом близько 11 місяців я провів у госпіталях. За цей час добре вивчив географію лікарень України (ред. сміється).
До речі, з впевненістю можу сказати, що у нас на Франківщині дуже якісно проводять реабілітацію для військових. Повірте, я маю з чим порівняти.
Дмитре, який головний урок ви винесли для себе з військової служби?
Найважливіше — вчасно приймати рішення і бути готовим нести за них відповідальність. На війні від твоїх рішень напряму залежать життя і здоров’я людей, а це — найвища цінність.
Командиру часто доводиться ставити дуже складні завдання, тому потрібно вимагати максимальної самовіддачі як від себе, так і від підлеглих.
Але головний принцип, який я виніс для себе, мабуть, на все життя, — це бути чесним із особовим складом. Ніколи не можна ставити людям завдання, яке ти сам не готовий виконати. Військові дуже сильно відчувають, коли командир чесний із ними, і це напряму впливає на довіру та моральний стан у колективі.
Інколи військові після звільнення мають такий психологічний стан, коли їм здається, що потрібно повернутися назад на фронт, потрібно підтримати побратимів. Як це було у вас?
Я впевнений, що така внутрішня боротьба є у більшості військових, які пройшли бойові дії. Знаєте, на війні все дуже чітко і зрозуміло. Там майже немає півтонів — є чорне і біле. І це, певною мірою, затягує.
Тому відчуття, що ти тут, а твої побратими залишилися там, нікуди не зникає. Але водночас важливо розуміти: Україна починається з кожного з нас. І кожен має бути корисним там, де він зараз.
Не варто закриватися від суспільства чи відсторонюватися від життя. Навпаки — потрібно інтегруватися, працювати і виконувати свої обов’язки там, де ти можеш бути найбільш ефективним.
Опираючись на ваш досвід, наскільки складно ветеранам знову адаптуватися до цивільного життя і знайти себе?
Авжеж це не просто. Я вважаю, що ветеран може нормально адаптуватися до цивільного життя лише тоді, коли відчуває, що його жертва і служба для держави не були марними.
Іноді це проявляється у простих речах — повазі в суспільстві, елементарній людяності, підтримці та розумінні. Важливими є також якісне медичне забезпечення, можливість отримати житло та соціальні гарантії.
На мою думку, держава зараз рухається в цьому напрямку і поступово розширює підтримку ветеранів. Так, ще є багато моментів, які потребують доопрацювання, втім позитивні зміни вже помітні.
Досвід інших країн, зокрема США, показує, що інтеграція ветеранів у цивільне життя є складним процесом. Там дійшли висновку, що найкраща інтеграція – це коли ветеран забуває, що він ветеран і не відчуває себе “окремо” від суспільства.
А чи реально знайти роботу ветерану, зокрема у державній службі?
Проблема працевлаштування ветеранів на сьогодні справді існує. Багато людей після початку повномасштабної війни отримували у війську суттєве грошове забезпечення — іноді 100 тисяч гривень і більше. У цивільному житті зарплати часто значно нижчі, близько 15–20 тисяч гривень, тому адаптуватися непросто. Особливо це складно для тих, хто не має вищої освіти або чіткого цивільного фаху, адже їм важко знайти стабільну і добре оплачувану роботу для забезпечення сім’ї.
Водночас в області активно працює центр зайнятості, проводяться ярмарки вакансій, які допомагають людям знайти роботу. Також розвивається підтримка ветеранського бізнесу — держава надає гранти військовим і їхнім родинам для відкриття власної справи.
В Україні також є можливості для розвитку. Важливо не боятися починати новий етап життя, працювати й розвиватися. Після служби людина може відновитися, набратися сил і зробити перші кроки до працевлаштування — зокрема на державній службі, яка зараз відкрита до ветеранів.
Наприклад, у нашому Центрі підготовки громадян до національного спротиву працюють 12 ветеранів, 10 із них – з інвалідністю. Вони активно залучені до роботи, спілкуються між собою та допомагають іншим, передаючи свій досвід. Це створює середовище взаємної підтримки і дає можливість використовувати їхні знання й життєвий досвід у роботі з цивільними громадянами. І це приклад успішної інтеграції.
Коли приходить молодий керівник на посаду, то буває, що колектив, що працює вже усталено, ставиться до нього обережно і навіть трохи упереджено. І не всі поспішають змінювати звичну роботу на нововведення. Як це відбувалося у вас?
Справді, я очолюю Департамент з питань цивільного захисту більше року. Спочатку колектив придивлявся до мене, а я — до колективу (ред. сміється).
Це нормальний процес. У кожного своє бачення роботи, свої підходи й переконання. Насправді у нас дуже сильна команда, яка складається із 50 людей. Тут працюють фахівці, які мають великий досвід у сфері цивільного захисту та ліквідації надзвичайних ситуацій. Вони добре знають специфіку області, розуміють проблеми громад і вміють швидко реагувати.
Крім того, у нашій роботі дуже важливі люди. Багато питань вирішуються саме завдяки довірі та нормальній комунікації між людьми. Тому я гордий очолювати такий колектив.
Які головні виклики у вашій роботі?
Великий обсяг відповідальності і швидкість рішень. У кризових ситуаціях не можна зволікати — потрібно діяти чітко і брати відповідальність на себе.
Дмитре, чого б ви хотіли побажати українцям сьогодні?
Щоб якнайшвидше настав мир. Щоб всі дочекалися своїх рідних з війни. І щоб у нашій країні було якомога менше тривог і небезпек!
Дякуємо за розмову!
Розмову вели Оксана Камінська та Лідія Жук
Фото: Іван Денисюк
Читайте в ПІК:
- З фронту на державну службу: анонс інтерв’ю з Дмитром Шкрібляком (ВІДЕО)
- Під покровом святого Юди-Тадея: як у Франківську реабілітують дітей і військових (ФОТО, ВІДЕО)
- “Реформа старшої школи — це інвестиція у дітей, а не економія бюджету”: інтерв’ю з Ростиславом Зарембою, головою Богородчанської громади
- ВІДВЕРТО: Мирон Дмитрик – військовослужбовець 102 окремої бригади ЗСУ (ВІДЕО)
- «Не хвали себе сам – нехай люди тебе похвалять» – підприємець та депутат Степан Руднянин (ФОТО)
- «В житті було багато ситуацій, коли мене сприймали, як полохливу кішку, але завершувалося усе не так…..», – Ігор Чудик, ректор ІФНТУНГ
