Історія спорудження цього об’єкта така: у місцевості колишнього «звіринцю» Потоцького, де раніше полюбляли полювати польська шляхта та місцеві жителі, ще за сталінських часів вирили ряд ставків, які сполучалися шлюзами із річкою Бистриця-Солотвинська.
“Ділянка, де зараз наше озеро, була досить заболочена. Там протікали декілька рукавів річки Бистриці-Солотвинської, були хащі, тобто нічого такого цінного не було“, – розповідав краєзнавець Іван Бондарев.
Мапа Станіславова 1805 р.
На мапі 1805 року, яку зробив австрійський інженер Вальтхаузен, нанесений великий парк. На той час Потоцькі вже не володіли містом, кому ж він належав? Виявляється, палацик продали ще задовго до банкрутства Антона Прота Потоцького. Історик Садок Баронч у 1850-х зустрічався з донькою останнього власника, яка розповіла йому таке:
“Наскільки можу собі пригадати, назва парку, або Звіринця, який колись простягався від так званої вулиці Бельведерської аж до Бистриці, мала походити від палацу Бельведер, який нині розташований під Віднем, де неподалік поліг Станіслав Потоцький. Розповідають, що цей Звіринець був закладений раніше. Це доводила висота смерек, ясенів та інших дерев. Було серед них кілька дерев такої товщини, що четверо чоловіків, розпростерши руки, заледве могли їх обійняти. Розрослі старі верби, які обрізували з боку річки, утворили ніби частокіл, не допускаючи розливу води…”.
Мапа Станіславова 1876 р.
До слова, розгледіти що колись було на місці сучасного міського озера можна також на світлини аерофотозйомки ПСВ (1917 о.):
Територія «Сокола»
На одному з інтернет-аукціонів краєзнавець Сергій Петрицький побачив цікаву ілюстративну картку. Вона підписана як «Боїсько (стадіон – Авт.) «Соколу» в Станиславові.
Пам’ятка зі зльоту соколів VII округу дня 28 червня 1914 року». Це боїсько розташовувалось на місці сучасного стадіону «Наука», що біля міського озера. Праворуч тягнеться теперішня вулиця Мазепи, а вдалині проглядаються вілли у парку. На задньому плані, за футбольними воротами, видно якійсь темний пагорб, подібний на усічену піраміду, писав “Репортер“.
Підказку читаємо у «Кур’єрі Станиславівському» за 2 листопада 1913 року. Там йдеться про новий стадіон «Соколу», що постав на місці пустирю. Виявляється, тоді збудували цілих два стадіони – великий, який був на місці «Науки», і малий – розташовувався там, де тепер клумби перед озером. А між ними був насипаний великий пагорб.
«У місці, де міський парк, а саме та частина його, де стоїть пам’ятник Грюнвальдський (тепер там статуя Шевченка – Авт.), граничить з парком барона Ромашкана, при гостинці, по другий його стороні, веде ново усипана дорога до огорожі з дротяної сітки. Вже здалеку впадає в око копець заввишки 6 метрів, на вершину якого провадить серпантинна стежка…».
Як називався той копець, у статті не згадується. Навіщо його насипали? Не виключено, використовували в якості додаткової трибуни для глядачів. До наших часів він не зберігся. Можливо, його зрили у п’ятдесятих, коли облаштовували міське озеро.
Як з’явилося Станіславське море?
Понад 60 років тому річку Млинівку, яка протікала через тодішній Станіслав (а нині Івано-Франківськ), з’єднали каскадом озер із велетенським котлованом. Будова тривала понад рік, і штучну водойму тогочасна радянська преса гучно охрестила «Станіславським морем». Розташування велетенського водного плеса поруч із центральним міським парком передбачало перетворення такого комплексу на велику відпочинкову зону. Але…
За задумом радянських проектантів, міське озеро площею 36 гектарів мало стати улюбленим місцем відпочинку і, як писала тоді газета «Прикарпатська правда», «чудовим подарунком для трудящих Станіслава», повідомляв “Збурч“.
Тут мали бути обладнані піщані пляжі, місця для риболовлі і занять водними видами спорту, човнові станції та причали. Також планували облаштувати рукотворний острів і спорудити плавучий ресторан. Доріжки для прогулянок довкола озера мали обсадити кущами та деревами.
«Щоб вирити це озеро, треба буде виконати великий обсяг робіт: вийняти і укласти в дамбу 98 тисяч кубометрів грунту… В цьому році роботи першої черги на будівництві басейну будуть закінчені, влітку трудящі вже зможуть купатися в озері… Упорядковуватимуться шляхи, що ведуть до озера. Тут безперебійно курсуватимуть автобуси і таксі з відпочиваючими з центра і окраїн міста», – писала у березні 1954 року єдина у той час обласна газета «Прикарпатська правда».
На будівництві Станіславської водойми працювала передова тогочасна техніка: скрепери, бульдозери, грейдери та катки. За радянським звичаєм, збудувати об’єкт намагались у рекордні строки, використовуючи для цього дармову робочу силу – працівників підприємств і відомств та, зрозуміло, студентів і учнів.
7 квітня 1954 року газета прозвітувала, що працювати на будівництві водойми вийшло «850 чоловік – представники 15 колективів: робітники трикотажної і кондитерської фабрик, ваго-механічного та ремонтного заводів, студенти педагогічного інституту та технікуму фізкультури, слухачі сільськогосподарської школи, працівники облплану».
Правда, користі від таких добровільно-примусових помічників було небагато. Через кілька днів газетярі змушені були констатувати, що «не всі колективи, які з’являються на будівництво, серйозно ставляться до роботи. Погано організованим, недисциплінованим був вчора колектив шкірзаводу, робітники якого мало працювали і недоброякісно виконували доручену роботу». Згодом газета опублікувала лист-пропозицію від трудящих, в якому вони вимагали «кращого порядку в організації робіт на будівництві».
«Півгодини треба було витратити на те, щоб знайти керівника цих робіт, який би вказав нам, що саме і де робити, – нарікали автори листа. – На площадці зібралося багато людей з різних підприємств, але чомусь всі в одному місці. Скупченість була така, що взагалі було важко працювати. На будівництві не проводиться ніякого обліку роботи, яку зробила та чи інша організація. Деякі колективи формально відбувають тут час, не виконуючи наміченої роботи».
Відкрити шлюзи й наповнити Станіславське море водою влітку 1954 року, як планувалося на початку його будівництва, так і не вдалося. У серпні газета відрапортувала про те, що роботи близькі до завершення, похваливши скрепериста Юрія Шемчука, який працював, виконуючи майже потрійну норму.
А взимку 1955 року до міського парку, розташованого навпроти водойми, з Одеси привезли 11 човнів. Місцеві теслі за одеськими зразками зробили ще декілька плавзасобів для майбутньої човнової станції.
До речі, човнова станція на озері працює дотепер. І це чи не єдине, що залишилося незмінним на Станіславському морі за 60 років його існування.
Офіційне відкриття міського озера відбулося щойно 26 червня 1955 року – з урочистим перерізанням червоної стрічки першим секретарем міськкому компартії та загальноміськими народними гуляннями.
«Плавці зібралися біля нового басейну. Багато бажаючих скупатись на пляжі для дорослих. Але чи не найбільше радісного сміху чути на дитячому пляжі! Поки що не видно на березі рибалок – мабуть чекають, поки в молодому озері підросте риба. А любителів покататися на човнах багато, та на водній станції є поки що вісімнадцять човнів…» – повідомляла у той час газета.
Тепер міське озеро – це одне з улюблених місць відпочинку мешканців Івано-Франківська. Тут люблять купатися і та выдпочивати як молодь, так і більш старше покоління. Найромантичніше місце на озері – це місток, який веде на “Острів кохання”.
Читайте також на ПІК:
Підписуйтесь на нашу сторінку у Facebook, Instagram , Youtube та Telegram
Читайте нас у тг
