На Прикарпатті з цікавістю обговорюють подію, що відбулася на початку лютого в приватній садибі «Джерело» на Калущині. Так, це була презентація документально-публіцистичної книги «Про них і з ними», присвяченої воякам ООС (АТО), пише ПІК.
Усі герої видання — реальні люди, вояки, волонтери, капелани, військові медики, родом з Калущини. Місце презентації вибрали невипадково, адже в цій садибі відбуваються реабілітаційні заїзди для учасників бойових дій АТО/ООС і членів їхніх сімей.
Авторка ідеї, упорядниця книги, режисерка Леся Піцик розповіла журналістці ПІК про саму книгу та роботу над театральними постановками про вояків ООС (АТО), про сльози, біль, розуміння і співпереживання сучасним героям, про життєві історії тих, хто захищає Україну.
– Пані Лесю, Ви вже, мабуть, дещо втомилися розповідати про свою книгу. Але ж люди нею цікавляться і запитують, що спонукало Вас її написати?
– Я працюю з Калуським муніципальним народним театром «Легенда». У 2019-ому році, після завершення вистави «Данило Галицький», почала думати про нові постановки, героями яких мали би стати наші сучасники.
Мене дуже цікавили події на Сході та наші захисники. Отож я взялася шукати такі п’єси на таку тематику, але …не знайшла. Згодом подумала: навіщо мені шукати десь, щось, у когось, якщо на Калущині живуть понад 700 вояків, які боронили нашу державу на сході. Це звичайні люди: робітники, лікарі, священники, вчителі, інженери, які живуть поруч.
Я сконтактувала із Олександром Соколовським, головою спілки «Громадське об’єднання Калущини учасників бойових дій (АТО) на Сході України» імені Романа Шухевича. Розповіла йому про свої плани. Олександр написав у ветеранській групі в соцмережах про мій задум та додав, що хто із вояків захоче розповісти свою історію, хай залишить свій номер телефону.
Зголосилися понад 40 вояків та воячок. Їхні номери Олександр передав мені, і я телефонувала до хлопців та дівчат, зустрічалася з ними та записувала їхні історії.
– Як Вам вдалося розговорити своїх героїв, бо ж відомо, що ті, хто побував на сході, не дуже хочуть розповідати про це?
– Вірно кажете. Спілкуватися з тими, які навіть погодилися зустрітися зі мною і поговорити, було непросто. Кожна розмова тривала від 2 до 5 годин. Кожен мій співрозмовник чи співрозмовниця довго мовчали. Казали кілька речень. Хтось курив, знову мовчав… Дехто говорив дуже емоційно. У декого були сльози на очах і такий великий внутрішній біль, що з ними плакала і я. До речі, хлопці та дівчата ще розповідали мені про своїх бойових побратимів, про яких теж варто згадати. І я вже контактувала з ними. Тобто пішла своєрідна ланцюгова реакція.
Тих, чиї спогади я записувала, можна умовно розділити на 4 групи: вояки, волонтери, капелани, медики. На основі їх розповідей вийшло 4 документальні постановки: «Монологи війни», «Незламні», «Відчайдушні люди» і «Справжні». Проте немає окремо, скажімо, про вояків чи медиків, усе переплетено. Згодом тексти цих постановок я зібрала у книзі.
– Наскільки зворушливі сюжети Ваших вистав?
– Кожна постановка — своєрідна мозаїка з історій наших, на щастя, всіх живих земляків віком від 19 до 60 років. Скажімо, Данило Семчишин, позивний «Князь», їдучи на Схід, пообіцяв своїй доньці Марічці, що поведе її у перший клас. На жаль, вояка поранили в обидві ноги. Та слова він дотримав і на візку супроводжував доню до школи. Це було в 2015 році. Зараз «Князь» сам виходить на сцену з донькою, яку проводив до школи, та з її сестричкою.
…Бійця Дмитра Равха, позивний «Артист» побратими називали везунчиком. Під час цілодобового бомбардування він читав Новий заповіт. Чоловіка запитували, чи йому страшно. Він відповідав, що страшно, але чому бути — того не оминути. Зараз «Артист» пише новели та оповідання про перебування на сході України.
…Юний випускник Мелітопольського медколеджу Олександр Лимар з перших днів почав рятувати життя важкопораненим бійцям. Йому було неймовірно страшно, бо з такими пораненнями хлопець ніколи не стикався. Олександр був шокований, проте зараз він — загартований війною висококласний фахівець.
…Олега Климишина, який три каденції поспіль був сільським головою Сівки Калуської і пішов добровольцем на війну, важко поранило. Та чоловік не здався. Після повернення та реабілітації він знову став активним у соціальному житті, одружився, у власному помешканні зробив спортзал, і щодня там займається.
…Є розповіді капеланів, які з молитвами обходили по кілька кілометрів позицій наших бійців, благословляли, молилися, хрестили неохрещених, сповідали. Під кулями зустрічали свої дні народження мужні волонтери. Чимало з них вже не можуть не їхати до наших хлопців на передову. Словом, книга – це історії сильних духом людей, які живуть поруч…
– Чи є авторські новації у Ваших творах, пані Лесю?
– Самі п’єси — це вже новації, бо в Україні театральні постановки про події на сході лише починають з’являтися. Щодо новацій, то герої або самі презентують свої історії на сцені, читають свої вірші, співають пісні, або, коли за них це роблять актори, виходять згодом на сцену самі, чи з рідними.
Це так хвилююче для них самих, і вражаюче для глядачів, які після кожного виходу захисників вибухають оплесками, встають, висловлюючи вдячність новітнім героям. У фіналі на сцені завжди збираються всі герої 4 постановок з родичами. До речі, на репетиціях не всім було комфортно та легко виходити на сцену, вояки ніяковіли, хвилювалися. Та згодом вони побороли це хвилювання, бо інакше бути не може, вони—герої.
Також перед кожною виставою ми вшановуємо хвилиною мовчання героїв Небесної сотні та захисників і захисниць України, яких вже немає серед нас. А ще звучать пісні, написані під час бойових дій на сході, є і танцювальний номер. Щодо декорацій, то на сцені бліндаж з маскувальними сітками, мішками з піском, дитячими малюнками, іконами, прапорами. На задньому плані — екран, на якому ми показуємо світлини героїв.
– Де вже відбулися постановки і чи плануєте показати їх в містах та селах Прикарпаття, України?
– Вистави відбувалися у Калуші, в Палаці культури «Юність» та в кількох селах нашої громади. Щодо гастролей, то ми, звісно, готові показати наші вистави, проте в кожній громаді є свої герої. І якщо показувати, скажімо, в Тисмениці про калуських вояків, то треба згадувати про місцевих. Інакше не можна. Думаю, що такі документальні вистави чи книги з часом будуть всюди.
І насамкінець хочу подякувати тим, хто долучився до видання книжки. А це голова Івано-Франківської ОДА Світлана Онищук, народний депутат України Олег Марусяк, депутат Івано-Франківської облради Назарій Іванів, калуський міський голова Андрій Найда. Вони таким чином допомогли закарбувати для історії імена, які краянам треба знати.
Злата Леміш.
Фото з фейсбук-сторінки Лесі Піцик та приватної садиби «Джерело».
ДОВІДКОВО: Леся Піцик – уродженка Рогатина, закінчила Калуське культурно-освітнє училище, Рівненський інститут культури. Працює заступницею начальника управління культури Калуської міської ради, режисерка Калуського народного театру «Легенда», авторка десятків театральних постановок.
Читайте також:
- «Не варто піддаватися паніці. Перед загрозами війни треба бути єдиними»
- Зеленський дав 24 години нардепам, олігархам і держслубовцям, які покинули Україну через загрозу війни
- За все відповідає мозок, і за музичні вподобання теж – Василь Тимків, директор філармонії на Прикарпатті (ФОТО)
- Олександр Сич презентував у Києві книжку про Коновальця
Приєднуйтесь до нас у Facebook,Instagram,Youtubeта Telegram
Читайте нас у тг
