Цьогоріч співпали дві знакові для сучасників дати: Поминальна субота та День закоханих. У певному розумінні в них є спільність: у сенсі внутрішнього захисту й пам’яті як опори. І хоч нижче наведені конкретні приклади, тема виходить за межі особистого і торкається кожного.
Сни – це не про містику
Кого ви кличете на допомогу у випадку біди? Мозок підказує дивну річ: навіть якщо чоловік уже понад 13 років у кращих світах, підсвідомо він залишається Захисником.
Днями мені сниться, що у вікно спальні нашого колишнього будинку заглядає якийсь незнайомець (його образ я добре запам’ятала). Потім обходить хату – вітальня, кухня… І раптом чую: відчиняються двері.
Спросоння кричу: “Мирославе! Мирославе!..”. Це ім’я мого покійного чоловіка. Уві сні голос майже беззвучний. Але цим хочу показати незнайомцеві, що не сама. Це не лише прохання про допомогу. Це сигнал самій собі: знаю, що таке підтримка, як це – не бути самій. Це про глибинну потребу людини не залишатися сам на сам зі страхом.
Два роки тому був схожий сон. Наче вривається вже у Франківську до моєї квартири якийсь п’яний. Силуюся зачинити двері, не пустити, а він підкладає руку… І тут з’являється мій, світлої пам’яті, Мирослав. Спокійно відсуває ту руку, зачиняє двері – і зникає…
Радію, коли сняться рідні й близькі, а сняться на диво часто. Тішуся, що бодай уві сні можу їх побачити чи поговорити. Не вважаю це ні віщим, ні страшним. Після таких снів – молитва, пожертва за їхні душі.
Чому вони сняться? Очевидно, у хвилини тривоги ми шукаємо захисту там, де колись його знаходили. Підсвідомість пам’ятає, хто був опорою. Батьки. Брат. Чоловік. Ті, хто за життя стояли поруч і брали на себе частину наших страхів.
Навіть коли їх немає фізично – пам’ять про них продовжує нас берегти. Можливо, це й одна із форм любові, яка не минає. Бо справжній Захисник – це не лише той, хто поруч тілом. Це той, чий образ і сила живуть у нас. Особливо в нинішній тривожний час. Вічна їм пам’ять і подяка.
Психологія пам’яті і втрати
Наша пам’ять – не лише емоція, а механізм виживання психіки. Коли рідні далеко – згадка про них огортає теплом і турботою. Коли ж їх уже немає фізично – пам’ять про них продовжує нас берегти.
Психологи кажуть, що в стані тривоги мозок автоматично шукає образ безпеки. Того, поруч із ким колись було спокійно. Того, хто “тримав двері”, коли світ здавався небезпечним. Це спосіб психіки втримати рівновагу. Пам’ять про любов і захист стає внутрішнім ресурсом.
Австрійський психіатр Віктор Франкл писав:
“Любов виходить далеко за межі фізичної присутності коханої людини”.
Можливо, саме тому у снах до нас приходять ті, хто був нашою опорою. Не для того, щоб налякати чи щось віщувати. А щоб нагадати: досвід захищеності закладений у пам’яті, в серці, в тій внутрішній силі, яку ми колись відчули поруч із ними.
І коли уві сні кличемо когось, – це, можливо, не лише про конкретну особу.
Це про те, що любов і захист не зникають разом із людиною. Вони стають частиною нас. Можливо, тому в снах до нас і приходять не як тіні минулого, а як нагадування: досвід захищеності закарбований.
Вони залишаються частиною нашої сили
Для християнина смерть – не кінець стосунків, а інша форма присутності. Ми продовжуємо спілкування молитвою, пам’яттю, вдячністю. Недаремно в Символі віри звучать слова про “спілкування святих” – про духовну єдність живих і тих, хто відійшов у Вічність.
Святий апостол Павло писав:
“Любов ніколи не перестає” (1 Кор. 13:8).
Можливо, тому в моменти страху ми кличемо тих, кого любили. Бо їхня любов продовжує укріпляти нас, вона сильніша за розлуку.
Ми живемо у час, коли слово “захист” звучить особливо гостро. Війна, тривоги, сирени, невідомість завтрашнього дня. І в ці миті багато хто з нас подумки звертається до тих, хто колись був опорою. До батька. До чоловіка. До брата. До діда, який пережив інші буремні часи.
Можливо, це не лише особиста пам’ять. Це щось глибше – родова й національна пам’ять про тих, хто тримав наш дім.
Ми – народ, у якого майже в кожній родині є свій Захисник. Той, хто стояв на варті – на фронті чи просто біля родинних дверей. І навіть коли їх уже немає поруч, їхній образ продовжує жити в нас як внутрішня постава: не панікувати, триматися, зачинити двері, захистити своїх.
Бо ті, хто відійшов, залишили нам не лише спогади. Вони залишили спосіб триматися. І поки ми пам’ятаємо – їхній захист триває.
І нинішні поминальні дні – не лише про свічки на цвинтарі. Це про зв’язок. Про те, що любов не обривається разом із земним життям.
У християнській традиції такі дні мають глибоке значення. Це час особливої молитви за всіх спочилих. Не страху перед смертю, а надії на життя в Бозі.
Тож мертві нам допомагають не тому, що втручаються в події.
А тому, що любов, яку вони нам дали, формує нас і робить сильнішими.
Людмила Стражник. Фото авторки.
Оперативні новини у TELEGRAM
