«Кладовище – ліквідувати! На його місці розпланувати сквер…», – йшлося у рішенні №84 від 27 лютого 1980 року.
Мова йшла про перетворення давнього кладовища на Меморіальний сквер зі збереженими 26-ма могилами діячів культури, революціонерів. Але зберегли лише десять. Цікаво, що два надгробка, які не перебували ні в яких списках, дійшли до наших днів.
До слова, ймовірною причиною знищення могил у той час могло бути поховання 143-ох січових стрільців, а також учасників «польського» повстання 1831 р. та Січневого повстання (1863–1864 рр.).
Відомі особи, чиї могили втрачені:
- Зеновія Бурачинська (Навроцька) — українська фолькльористка, мати Осипа, Андрія та Тит-Євгена Бурачинських;
- Григорій Вегера — актор, заслужений артист УРСР;
- Іван Гордієвський — митрат УГКЦ, архипресвітер капітули, настоятель катедри у Станиславові;
- Осип Гробельний — український лікар та громадсько-культурний діяч, командир санітарного поїзда армії УГА під час українсько-польської війни 1918—1919 років;
- Владислав Дзвонковський — польський публіцист, учасник Січневого повстання 1863 року, батько Йосифи (Юзефи) Дзвонковської;
- Григорій Кичун — професор і директор Станиславівської української гімназії;
- Григорій Онуферко — адвокат, підпрокурор;
- Ігнатій Полотнюк — диригент катедрального хору, укладач збірників церковних пісень;
- Осип Сорохтей — український художник;
- Шахнович Андрій — український педагог, громадський діяч;
- Миколай Болоз-Антоневич — польський поет;
- Зиґмунт Мрочковський — лікар міського шпиталю.
У соцмережі виклали допис Yaroslav Iustus із підписом “Цвинтар біля готелю “Надії”. В процесі руйнації”. Аматорські світлини датовані 1982 роком:
До теми
Міський цвинтар був розташований біля колишньої Тисменицької дороги. Він був закладений ще 1782 року, коли місто ще перебувало у межах фортечних мурів. Цвинтар був на кілька років давнішим від варшавських Повонзок і львівського Личакова.
Північна межа Сапіжинського цвинтаря збігається з межею Меморіального скверу: огорожа некрополя — це двометровий цегляний мур. Тут був головний вхід (фактично в’їзд, із ворітьми, нині тут — три муровані декоративні арки) на кладовище з адміністративною та технічною будівлями. Біля входу була ритуальна каплиця, спільна для трьох обрядів — римо-, греко- та вірмено-католиків. Західною межею була огорожа й будівлі фабрики братів Ясінських «Край» (нині — завод «Промприлад»; у радянський час забрав частину цвинтарної землі, пересунувши огорожу на кілька метрів). Вулицю А. Мельника проклали за незалежної України: її проїзна частина та обидва хідники (тротуари) — на місці поховань (також ділянка під торговельним рядом квіткового ринку).
Зі сходу мур цвинтаря (без хвіртки, з проламаною дірою) проходив приблизно на місці теперішньої осьової лінії вулиці С. Бандери (за Польщі — вулиця Л. Желіговського, за совітів — В. Куйбишева), яка до реконструкції в 1970-х роках мала ширину 6 метрів. Західна частина кладовища була непрестижною через віддаленість від центрального входу та підмоклий ґрунт, а на східній, підвищеній, ховали заможніших мешканців міста, були дорогі пам’ятники. Колись за місце на цьому цвинтарі платили за кожне десятиріччя.
Поховання на цвинтарі були вишикувані в ряди, заповнюючи поля, сектори та підсектори, які мали свої номери. Між полями поховань у напрямі схід-захід пролягали доріжки, водночас територію кладовища перетинали спрямовані у південному напрямі алеї, доступні для проїзду транспорту. Офіційних назв алеї не мали, їх називали відповідно до визначних пам’ятників чи поховань – “алея Легіоністів”, “алея Повстанців”, “алея Гіллера”, “алея Хованців”, “Головна алея”, “Каштанова алея ”, “алея Єзуїтів”, “алея Вертха”, “алея Волянських” тощо. Західна частина кладовища вважалася непрестижною через віддаленість від центрального входу та підмоклість ґрунту, зате східні дільниці вражали розкішними надгробками – тут ховали найзаможніших міщан.
Читайте також:
Підписуйтесь на нашу сторінку у Facebook, Instagram , Youtube та Telegra
Читайте нас у тг
