Йому потрібен був тільки літак і побільше ракет: яким був легендарний льотчик Олександр Кукурба

Звичайний хлопець із села на Коломийщині Олександр Кукурба прийшов у штурмову авіацію не тому, що хтось проштовхнув чи порадив, а тому що мріяв понад усе. А “дірвавшись” до справи свого життя, став у ній одним із найкращих, пише АрміяInform, передає ПІК.

Окрім постійних польотів, під час яких Олександр демонстрував неймовірні результати, він встигав ще й генерувати боротьбу за вдосконалення нашої техніки, аби ще ефективніше знищувати ворога.

“Такого ентузіазму у винищенні загарбників треба ще пошукати, — діляться побратими пілота. —Дивлячись на кількість і результативність польотів, ми жартували, що він тягне на другу Зірку Героя. Хоча які жарти? Це було б абсолютно заслужено! Цілком можливо, що він став би першим у історії двічі Героєм України”.

У колективі авіаційний воїн мав бойовий позивний “Кочегар”. Адже Сашко мріяв не просто літати, а воювати літаючи. Льотчики-штурмовики розповідають, що Олександру не потрібні були звання чи високі посади, йому потрібен був тільки літак і побільше ракет.

“Він ніколи не відмовлявся від бойових польотів, в деякі моменти його приходилось навіть зупиняти, — пригадують колеги. — Але в той же час свідомо оцінював обстановку. Він був одним із кращих воїнів, йому можна було довірити найскладніше завдання і бути впевненим, що він впорається. Із Сашком було круто працювати у парі, бо він точно не залишить в біді і завжди прикриє”.

Олександр не просто обговорював із побратимами переозброєння Повітряних Сил, а й “капав на мізки” колегам, які поїхали до Вашингтона.

“Давайте вже вирішуйте, просіть, пояснюйте, що нам потрібна сучасніша техніка. Запитайте в американців, чи можуть вони допомогти із тим, а чи можуть те… Кукурба був на усю голову штурмовиком, навіть полковників навчав бойовим прийомам! Практично не можна було вигнати з кабіни. З такими людьми штурмова авіація просто не може не розвиватись…”.

Мама Олександра пригадує:

“Сашко важко мені дався… Його батько, дізнавшись про вагітність, відразу відмовився від мене та сина. Сказав: “Роби, що хочеш!” Я народила Сашка на своє День народження. Лікарі жартували: “Оце так подарунок!” А він і справді виявився найкращим подарунком у житті! І нехай виховувати дитину самій було важко! То все не мало ніякого значення! Нині мій найбільший страх, що його забудуть…”

У родині Кукурби не було льотчиків чи військовослужбовців. Проте він ще з шести років амбітно заявив про плани на майбутнє і жодних «ні» для нього не існувало.

“Подав документи у ХНУПС та Богомольця. Його одразу без іспитів зарахували на факультет військової польової медицини… Та, схоже, це вже не мало особливого значення. Небо давно перемогло в його мріях! Чи хотілося б мені, як матері, його відмовити? Звісно! Але він по-дорослому серйозно говорив про “свідомий вибір”, “захист українського неба”…

Жінка ділиться, що син був не надто багатослівним у розмовах про службу, особливо після 24 лютого:

” Пам’ятаю, як у перший день війни зателефонував, а я якраз була у кріслі стоматолога. Здавалося б, сказав «Усе добре! Не хвилюйся! Живий!», а я плакала та кричала на всю клініку. Лікар потім навіть гроші віддав, почувши, що мій син — військовий льотчик. Сказав, що морального права не має”.

295791828 426861169484864 8011085188017611325 n scaled

Про те, що її Сашко став Героєм України, мати дізналась від односельчан:

“Сусідка написала, що пишається моїм сином, скинула посилання”.

Тетяна пам’ятає останню розмову із сином, буденну та домашню. Про скошену пшеницю та консервування яблук…

“Хто ж знав… Коли син чотири години не виходив на зв’язок, я одразу зрозуміла, що щось недобре. Бо так надовго він не пропадав. Чомусь одразу пригадалось, як під час відпустки син випадково залишив вдома маленькі іконки, які раніше були в його документах. Мучить це мене дотепер, що треба було їх поштою відправити”.

dsc 7306 1