Скорботно вдивляємося в очі Героїв на вулиці Незалежності в Івано-Франківську, де вже не вистачає місця для пам’ятних портретів загиблих захисників. Їх число з громади давно перетнуло 500-у відмітку, а тривожні сигнали про нові жертви надходять чи не щодня.
За цими цифрами — стільки ж скорботних матерів. Як їм живеться нині: ніби й за суцільної підтримки суспільства, та все ж наодинці зі своїм горем та з навіки розбитим серцем? Про свої болі розповідає пані Ірина, мати загиблого 26-річного франківчанина Андрія Бойка.
Супротив, жаль, образа, злість і заздрість
“Звичайно, в мене був великий супротив, жаль, образа, злість, заздрість до живих, — розпочинає свою сповідь пані Ірина. — Хотілося виказати владі і церквам все наболіле. У нас такий підхід там, де анотаційні дошки відкривають чи літургії проводять: мовляв, ми не забудемо Героїв, ми їх будемо пам’ятати. А, по суті, всі забудуть: властивість мозку така, що забуваємо навіть образ лиця. Багато знайомих мені казали, що забули, як мій Андрійко виглядає…”.
Молодший сержант Андрій Бойко, позивний Аташе, загинув 6 квітня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу міста Гуляйполе Запорізької області. Випускник фізико-технічного ліцею та ІФНТУНГ-у, юнак навчався в аспірантурі Університету Короля Данила.
Засновник компанії Lampa group, яку згодом перейменували на YANG.agency. Очільник “Молодого руху” міста. Належав до молодіжної групи Згромадження Воплоченого Слова при УГКЦ. Пішов добровольцем на фронт. Був командиром відділення у 102-й окремій бригаді територіальної оборони імені полковника Дмитра Вітовського.
“Мене вічно болітиме серце, чи була марна його жертовність, — каже пані Ірина. — Ми з чоловіком Мироном весь вік працювали інженерами, чесно сплачували податки, та не нажили статків. На жаль, державні мужі не створили сильної обороноздатної країни, щоб дати гідну відсіч ворогу. А постраждали наші діти-патріоти та чоловіки. Чому я заздрю: бо інші мають живих синів, які ходять вулицями, а мій у могилі. То не означає, наче я хочу, щоб усі були на війні. Але таке відчуття, ніби мені випалили серце палючим залізом, і нічого не допомагає…”.
Так, ми часто чуємо та й самі повторюємо, що загиблі захисники і захисниці будуть вічно живими у Вічності, що Герої не вмирають, що вони з Богом, і їм там добре.
“Як так добре, то чому інші не йдуть, — болем виривається в пані Ірини. — Мій син був неодруженим, а пішов захищати чиїхось дітей. То вперед, на нульовку, і до Вічності! Звичайно, там немає часу, немає плоті, немає сліз, немає болі. Є легка енергія, жива свідомість. Як це царство працює, людям ще не відкрилося. Найпрекрасніше людям тут, на Землі, бо маємо духовне і фізичне, дотик, інші відчуття, можемо закохуватися, народжувати дітей, бачити природу, дихати киснем. Там того всього нема. Там строга фізика, і працюють закони фізики. Чи Бог жаліє таких мам, як я? Ні. Бог нас створив з тими почуттями фізичними, де ми плачемо, і нас болить серце. Бог створив нас дуже досконалими Але за тисячоліття ми не стали кращими. Як воювали, так і воюємо. Ми не сповідуємо заповіді Божі”.
Пані Ірина роздумує, що українці тепер перед цілим світом плачемося і випрошуємо зброї, бо ми такі добрі і побожні. А чи так насправді? Чому Бог у такий тяжкий спосіб трясе нашу свідомість? Щоб ми переосмислили своє життя. Але така трансформація не з усіма.
“Часто бачу збайдужілий народ, — мовить пані Ірина. — Мені висловлюють співчуття, кажуть про виплачені нам гроші. Але то відчіпне від держави, бо жодні фінанси не компенсують втрату рідної дитини. Коли Андрійко жив, я не думала про старість. З чоловіком чекали, що син одружиться, попіклується про нас. А тепер що… Дочка Христина з дітьми Властою та Устимом у Львові. Їхати до них і залишити Андрійка тут… І основне, що мене дуже болить серце. Після річниці з дня загибелі сина я пішла до церкви святих Кирила і Мефодія в Крихівцях, бо там був парастас по смерті сина. Я не пам’ятала сам похорон, і вирішила піти та дати пожертву по сину. Андрійко належав до молодіжної спільноти Згромадження Воплоченого Слова, яким опікується о. Йосафат Бойко. Храмове свято тоді співпало з Днем матері, і мені так хотілося, щоб мене, всю в чорному вбрані, привітали і розрадили… Але парафіяни всі у вишиванках, такі радісні, очікували прибуття митрополита Володимира Війтишина. Кому там до мене, до моєї скорботи… Андрійко допомагав парафії рекламними послугами як учасник релігійної спільноти. То хотілося, щоб хтось того дня згадав про загиблого Героя та про мене… В мене був навіть бейджик… Село заможне, багато меценатів жертвують на храм Божий… Весело всім, святково, урочисто. З того всього поїхала на цвинтар і там зчепилася з одним священником: виказала йому всі свої болі…”.
А треба було маленького кроку
Пані Ірина наголошує, що Андрій був дуже набожний. І мама на 100 відсотків була впевнена, що за нього моляться. І сама повірила в цю молитву, повірила, що ця молитовна енергія зробить йому таку духовну ауру, і він буде такий захищений, у такому якомусь яєчку. І коли він час від часу довго не повертався з позицій, завжди казала собі: все буде добре, за нього моляться.
“Андрій дійсно, як приїжджав у відпустку, завжди казав: “Мамусю, за мене Крихівці моляться, монахи і монашки”. В нього був особистий духівник. І я повірила в той захист, а насправді це не спрацювало. То після його смерті я дістала дуже великий жаль, що молитва не працює. А вона має працювати, за законом квантової фізики має ця енергія працювати. Ну, з одної сторони, я також можу сказати: допустимо, інші за нього не молилися. Але ж я молилася, і моя молитва не спрацювала. Я запитувала про це о. Софрона: священник сказав, що Андрій зробив те, що потрібно для своєї Вітчизни. А інші зробили? Тепер постійно шукаю тої істини, і мені трапився нарешті євангеліст Ігор Плохой, військовий капелан. Його проповіді переконали мене, що наші молитви насправді дуже потрібні. Вони наповнюють скарбничку кожної душі там, у Вічності”.
Ірина Бойко з великою пошаною говорить про те, як міська влада опікується матерями загиблих захисників. Це й різноманітні заходи, й поїздки. Велику вдячність висловлює Володимиру Веркальцю, начальнику відділу в області Міністерства ветеранів. Адже він особливою увагою огортає родини Героїв.
Однак ще один свій жаль Ірина Бойко таки хоче виповісти. Можливо, ті люди, яких це стосується безпосередньо, і не усвідомлювали, що треба лише маленького кроку, маленької уваги, щоб полегшити страждання Матері.
“Всесвітня організація Згромадження Воплоченого Слова була сформована в Аргентині. І цьогоріч у Києві відзначали 40 років від її часу створення, — розповідає пані Ірина. — Від церкви святих Кирила та Мефодія так само поїхала на святкування група парафіян на чолі з о. Йосафатом Бойком. У Патріаршому соборі була величава служба Божа, яку очолив Глава УГКЦ блаженніший Святослав. Приїхали багато священників з усіх усюд, зокрема з Латинської Америки. То у великому шикарному автобусі не знайшлося місця для мами Андрія Бойка… Ніхто мене не запросив. А потім мені в одній соціальній мережі трапилося відео, де блаженніший Святослав виступає і каже, що духівники зі всього світу приїхали для того, щоб подивитися на страждання наших матерів, вдів та сиріт… Якщо священники приїхали поспівчувати таким матерям, відчути їхні страждання і муки, то моєму сину продирявило голову осколком, і він загинув, — невже я не вартую маленької уваги? Розумію, що не всі мають плакати за моїм сином чи за іншими синами. Я запитувала не одного священника… Кажуть, що вони тут безсилі, бо на все воля Божа… Але, люди добрі, не демонструйте назагал своє щастя у Фейсбуці чи деінде в часі війни і горя”.
Насамкінець пані Ірина переповідає розповідь психолога, яка займається з такими згорьованими матерями, з ветеранами та діючими військовими. Каже, що приємно було почути таке про сина від його побратима.
“Проговорюємо різні питання, зокрема втрати, — каже психологиня. — Діючий військовий у відпустці, старший такий чоловік, каже, що досі не може змиритися із загибеллю двох найближчих своїх побратимів. Назвав одного, другого — якраз Андрія Бойка… Каже, що це така була світла, осяяна людина! Дуже правильний, боголюбивий. Міг класно пожартувати. Природжений психолог-цілитель, він міг кожного підтримати, поговорити, підсилити морально бійців”
Найбільше страждань випадає на долю улюбленців Бога
А ще Ірина Бойко навела фрагмент із книги Philip Yancey “Disappointment with God: Three Questions No One Asks Aloud” (Чому гинуть ті, за кого ми молимося). Переклад — Антонія Зоряна Шелепило.
“Коли моя дружина захворіла, і потім, коли стався нещасний випадок, я навчився не плутати Бога з життям, — йдеться в цьому уривку… — Я дуже засмучений тим, що сталося з нами. Я ладен проклинати несправедливість життя, мені хочеться вилити весь мій гнів і все моє горе. Але я впевнений: Бог сприймає те, що відбувається, так само, як я — Він теж сумує і сердиться. Я не можу звинувачувати Його за те, що сталося.
Я навчився проводити різницю між духовною реальністю та матеріальною. Ми говоримо: якщо Бог справедливий, то і життя має бути справедливим. Однак Бог і життя — зовсім не те саме. Страшне розчарування чекає на того, хто ототожнює Бога з життям і тому чекає від Нього, скажімо, ідеального здоров’я…
Треба навчитися будувати стосунки з Богом незалежно від життєвих обставин, тоді ми зуміємо зберегти ці стосунки, навіть якщо матеріальний світ нас підведе. Треба навчитися вірити Богові всупереч несправедливості життя. Хіба життя “справедливо” обійшлося з Ісусом? По-моєму, розп’яття раз і назавжди покінчило із забобоном, ніби життя є справедливим. У Старому Завіті найбільше страждань випало на долю улюбленців Бога, а в Новому Завіті найважче страждає Син Божий. Де ж Бог, коли я страждаю? Бог у вас, у тому, хто страждає, а не в тому, що завдає страждань”.
Замість післямови
5 жовтня Андрієві Бойку мало би виповнитися 28 років. На пошанування пам’яті загиблого Героя в Крихівцях монашки у школі для сиріт організовують поетичний конкурс його імені. Свої поезії представлять учні 6-11 класів.
“Я не пишу віршів, але десь-колись трохи римую, — підсумовує розмову пані Ірина. — Тож не судіть строго.
Андрійку, я плачу, бо ти хотів жити, бо ти любив життя.
Пробач мені, рідненький, що я не вберегла…
Я завжди поруч, моя радість, душею прилети до мене.
Тепер я мушу жити за двох. Але це так тяжко, мій маленький-маленький синочок.
Людмила Стражник. Фото надані Іриною Бойко.
Читайте та дивіться також:
- Назавжди 26: у Франківську провели з останню путь молодого воїна Андрія Бойка (ВІДЕО 18+)
- В пам’ять про полеглого на війні франківця Андрія Бойка випустили мініфільм (ВІДЕО)
