На перший погляд вони непомітні, втім, мають своє історичне, архітектурне та подекуди сакральне значення для колишнього Станіславова, а нині – Івано-Франківська, розповідає ПІК.
У середині ХІХ століття людство нарешті віднайшло спосіб швидкого пересування на великі відстані – залізниці. Стартувавши в Англії, «сталеві коні» за якийсь час заполонили всю Європу. У 1861 році перший потяг прибув до Львова. Через п’ять років залізнична колія з міста Лева пройшла через наш Станиславів до Чернівців, писав свого часу “Західний кур’єр”.
Зауважте, 300-кілометрову ділянку шляху з десятками мостових переходів спорудили вручну за неповні два роки! Будівничим не стали на перешкоді ні епідемія холери в країні, ні «домашня» австро-пруська війна – на той час ми були частиною Австро-Угорської імперії.
У 1875 році Станиславів отримав залізничне сполучення зі Стриєм, через десять років – з Бучачем (ця ділянка зруйнована під час Другої світової війни). У 1894-му потяг «помандрував» у гори – на Яремчу, Ворохту та Вороненку. Загалом усі місцеві залізниці зведені ще у позаминулому сторіччі.
Разом з благами цивілізації залізниці принесли місцевим мешканцям чимало клопоту. Газети регулярно сповіщали про трафунки на коліях – каліцтва, загибель людей та худоби. Були на Прикарпатті й свої Анни Кареніни, які добровільно закінчували життя під колесами вагонів…
Колія пройшла окраїною Станиславова – землями приміського Княгинина, розрізавши його на дві частини. Переїзд поблизу вокзалу часто закривався – за добу із Станиславова вирушало до 30 пасажирських та товарних потягів. Княгининці, як і мешканці інших приміських сіл, терпіли великі незручності, подовгу простоюючи перед зачиненою рампою.
Особливо напруженою ситуація ставала в ярмаркові дні, коли тут збиралися десятки «транспортних одиниць» та худоба, яку вели на продаж… Нерідко траплялися поломки, каліцтва, крадіжки. Все це змушувало громаду Княгинина (вона налічувала майже 20 000 осіб – трохи менше, ніж в самому Станиславові) добиватися усунення штучної перешкоди.
Захисником громадських інтересів виступив посол Крайового сейму у Львові Йосип Гурик. У 1903 році він виголосив відповідне клопотання до уряду. Уряд, своєю чергою, звернувся до залізничників. Вони погодилися облаштувати проїзд за умови, що його утримання ляже на плечі громади Княгинина. Така пропозиція не влаштувала селян, які й так потерпали від чималих поборів.
17 жовтня 1904 року Гурик знову звернувся з трибуни сейму:
«Вулиця Вовчинецька належить до тих вулиць, на котрих єсть найбільший рух, а то для того, що тую вулицю переїжджають аж 20 громад селянських і обшарів двірських (працівників вокзалу – прим. авт.), котрі не мають іншої дороги ані до двірця, ані до міста».
Галицький сейм
Лікарі і священики не встигають до важких хворих, пожежники – на гасіння, свідки – до суду, пасажири – на потяги, мокне під дощем зібраний урожай. Ці та інші приклади наводив з трибуни «галицького парламенту» Йосип Гурик. І був зрештою почутий…
Йосип Гурик народився 1853 року в селі Долішній Угринів. У 17 років після смерті батька став главою сімейства. Півроку служив в австрійському війську в полку уланів. Згодом опанував мулярське ремесло, що дозволило йому поліпшити власний добробут.
У 1877 році Гурик вступив до новоствореної станиславівської філії товариства «Просвіта». Власне, звідти й почалася його політична кар’єра. Він був активним учасником практично всіх національно-демократичних акцій в краї, які відбувалися в умовах жорсткого політичного протистояння.
У 1889 році Йосипа Гурика вперше обрано послом до Львівського сейму. Він мав імідж селянського захисника і великого правдолюбця, оскільки активно обстоював інтереси української спільноти. До крайового парламенту уродженець Угринова обирався ще двічі, завершивши політичну кар’єру в 1908 році.
Навіть затяті опоненти відзначали неабиякі ораторські здібності, називаючи Гурика «наймудрішим селянином у сеймі». Йосип також брав участь у виборах до райхстагу (державної думи), але програв провладному польському кандидату.
Помер Йосип Гурик у 1924 році. Похований у рідному селі. Життєвий шлях нашого краянина детально викладено у книзі Ігоря Дейчаківського «Йосип Гурик – селянський посол», що вийшла друком 2004 року у видавництві «Лілея-НВ».
Коли відбулося відкриття тунелю (так цю споруду називали сучасники), достеменно невідомо. Одні джерела називають 1906 рік, інші – 1907-й. Втім, особливого значення це не має. Нині первісна назва проїзду майже не використовується. Кажуть, не за тунелем, а за мостом.
Залізничний міст – ровесник тунелю. Він стоїть на т. зв. балках Пейне, названих іменем свого винахідника, американського інженера, що жив у ХІХ столітті. Свого часу вони широко застосовувалися у мостобудівній справі. Нині всі споруди такого типу автоматично потрапили до розряду дефективних…
ПІК пропонує своїм читачам світлини сучасного вигляду мосту-тунелю по вулиці Вовчинецькій:
Читайте також:
- Мандри непомітним Івано-Франківськом: вулиця Стефаника (ФОТО)
- Мандри непомітним Франківськом: вулиця Рєпіна (ФОТО)
- Мандри непомітним Івано-Франківськом: вулиця Лермонтова (ФОТО)
- Мандри непомітним Франківськом: вулиця Маланюка (ФОТО)
