У його межах опинилася третина міста. Межа проходила теперішніми вулицями Галицькою, Пилипа Орлика, Короля Данила, далі попри шкірзавод і замикалася річкою Бистриця Солотвинська.
У запропонованих гестапо межах майбутнього гетто не могла розміститися існуюча на той момент кількість євреїв – 27 500 осіб. Це стало нібито однією з причин потреби скоротити їх кількість. 12 жовтня 1941 року, в день єврейського нового року Гошанна Раба, відбувся наймасовіший їх розстріл. Тоді на єврейському цвинтарі (за сучасним міським озером) було розстріляно, за різними джерелами, від 6 до 12 тис. осіб. Євреям, які вижили, дозволили з 13 жовтня до середини грудня 1941 р. заселяти звільнене арійцями під гетто житло.
По кордону гетто встановили двометрові дерев’яні паркани з колючим дротом, а вікна «прикордонних» будинків забили дерев’яними щитами. Потрапити до гетто можна було через шість контрольно-пропускних пунктів або “шлюзів”. Наразі можна стверджувати про місцеперебування одного з них – на перетині вулиць П.Орлика – Бельведерська.
Зсередини стояв єврейський поліцай, а ззовні – український. Вихід у місто дозволявся лише особам з перепустками, які видавали працюючим на підприємствах Станіслава. Арійцям вхід у гетто був заборонений, писав «Репортер».
А потім всіх євреїв поділили на три категорії. Група «А» – потрібні фахівці (на фото), група «В» – різноробочі виробничого резерву, група «С» – непрацездатні особи та діти.
ПІК пропонує вашій увазі уривки книги Абраам Лібсман “Євреї Станиславова в лиху годину” про жахливі будні у гетто:
За наказом влади українська поліція почала проводити ретельні обшуки кожного єврея, що проходив через ворота гетто. Робітники, як правило, заготовлювали маленькі клунки, які пришивалися до внутрішньої сторони одягу; туди входило півкіло борошна або ще яких-небудь продуктів. Але українські охоронці з часом призвичаїлися відшукувати найтаємніші схованки. У кращому разі це кінчалося тим, що приховані продукти переходили до українців, а побитий “правопорушник” вирушав додому.
Гірше доводилося тим, кого відправляли розбиратися до «високого» начальства, і зовсім вже безповоротно пропадали ті, хто потрапляв в гестапо. Навіть фрукти, яких влітку було удосталь, – вишні, наприклад, або інші ягоди – не можна було пронести в гетто, хіба що з’їсти їх перед обшуком. Ми часто ставали свідками того, як український охоронець віднімав у єврея кульок з фруктами і вивалював його зміст просто на землю, а євреї, що поруч стоять, нахилялися, підбирали фрукти із землі і тут же на місці з’їдали.
Я на власні очі бачив, як одного разу поліцай відібрав у єврея пляшку з молоком. Ніякі благання нещасного про те, що це для маленького сина, який з ранку нічого не їв, не допомогли – охоронець розбив пляшку об камінь. Люди, які при цьому були присутніми, впали на землю, і стали злизувати молоко, що розтеклося.
(…) Трохи легше було пронести продукти жінкам. Вони робили це за допомогою спеціально зшитих довгастих мішечків, які прив’язувалися до внутрішньої сторони стегна. Це було страшенно незручно, але надійно. Таким чином, багато в чому завдяки жінкам, в гетто потрапляли продукти….
Стан погіршав, коли єврейським поліцейським пообіцяли, що вони отримають частину з конфіскованих продуктів за сприяння української поліції в обшуках на вході в гетто. З цієї миті кількість конфіскованого продовольства збільшилася. Але й тут знайшовся вихід. Контрабандисти стали просто заздалегідь “відстібати” частину продуктів, що проносилися, як єврейським, так і українським охоронцям. У ці дні нужди і відчаю знаходилися в гетто і такі, хто заробляв на загальному нещасті, продаючи контрабандні продукти за немислимими цінами.
Як і в мирний час, у них були магазини, в яких можна було дістати усе, що завгодно: борошно, хліб, цукор, мило, печиво, але за цінами доступним лише небагатьом «вибраним». На вулицях гетто на кожному кроці можна було зустріти дітей, що продають саморобні коржі, випечені з темного борошна з якимись домішками.
Продавали на вулицях і “мамалигу” – ласощі з кукурудзяного борошна. Торгували діти ще і цигарками. Виглядали усі ці товари убого і не занадто збуджували апетит. Діти розхвалювали свій товар на повний голос і приставали до кожного потенційного клієнта. Важко було відв’язатися від цих маленьких торговців, які намагалися таким чином хоч щось заробити для сім’ї.
Далі буде…
Читайте також:
- Ретро Франківськ: які назви мали вулиці міста під час німецької окупації (ФОТО)
- Ретро Франківськ: як в 1941 році влада перейшла до рук німців (ФОТО)
Приєднуйтесь до нас у Facebook,Instagram,Youtube та Telegram
Читайте нас у тг
