Спочатку у кафе продавали тільки кілька видів пиріжків: з капустою, сиром і повидлом по 3, 6 та 7 копійок. Слойки з’явилися пізніше, коли кафе перейшло у колективну власність і на дешевих пиріжках важко стало робити бізнес. Слойки були дорожчими – по 26 та 28 копійок.
Раніше “Пиріжкова” належала до мережі громадського харчування ресторану “Київ”. У часи перебудови колектив об’єднався і взяв кафе у колективну власність. Від 1993 року директором закладу працює Григорій Гринишин, коли, власне, створилося ТзОВ кафе “Пиріжкова”.
Секрет успіху “Пиріжкової”, на думку пана Григорія, полягає в любові.
“Якщо не любиш справу, то краще за неї не братися. А тут працюють лише ті, кому це діло до душі. Ми любимо пекти смачні пиріжки, тому суворо дотримуємося технології і ГОСТів, не даємо у тісто ніяких розпушувачів. Там лише борошно, цукор і маргарин. Клієнта не надуриш, він не буде їсти несмачне. Он у місті скільки подібних закладів закрилося, бо до них люди не йшли. Ми любимо наших клієнтів, бо не буде їх, не будемо потрібні і ми. Кожен працівник у нас знає “золоте правило”, що ми для клієнта, а не клієнт для нас”.
“У нас сімейний бізнес, – каже власник “Пиріжкової” Григорій Гринишин. – Я вважаю, що тільки так можна робити щось по-справжньому добре і з любов’ю”.
“Мама шефа” Стефанія Миколаївна Малик також працює у “Пиріжковій” з дня її відкриття. Усі пиріжки, пончики і слойки — її рук справа у буквальному розумінні.
“Стефа Миколаївна розробляла і впроваджувала виробництво усіх без винятку виробів у нашому кафе. Вона — наш генератор ідей. Завдяки їй я тут працюю”, – каже вдячний зять.
Довгі роки старшим продавцем була Галина Сергіївна Горіна.
“Я тут з першого дня відкриття. Як сьогодні пам’ятаю, ми відкрились 1 травня 1967 року. Я ще тоді, правда, дівчинкою була”, – сміється жінка. Їй 67. Ціле життя пропрацювала у “Пиріжковій”. “Кожного дня йду на роботу і думаю: може, це вже останній раз? Може, завтра вже не піду? Все-таки важко 12 годин на ногах відтопати”.
Усі ці роки Галина Сергіївна у рідному місті почувається “зіркою”.
“До мене на вулиці постійно підходять люди і кажуть, що мене знають. Питають, чи я їх пам’ятаю. А як я їх можу пам’ятати, коли їх мами ще малими дітьми водили до нас на пиріжки, а тепер усі повиростали? Коли я прийшла сюди, у мене ще діти були малі, а тепер вже й внуки дорослі. Але мені ця робота дуже подобається. Два дні роблю, два дні вдома“.
За матеріалами “ГК”
Читайте також:
- Назад у минуле: кафе “Чанахи” в Івано-Франківську (ФОТО)
- Назад в минуле: жива музика і танці в старому Івано-Франківську (ФОТО)
- Назад у минуле: лазня на Низовій та бар “Ватра” в Івано-Франківську (ФОТО)
- Назад у минуле: улюблена “Молочка” в Івано-Франківську (ФОТО)
- Назад в минуле: кафе “Юність” на “стометрівці” у Франківську (ФОТО)
- Назад в минуле: торговий центр “1000 дрібниць” в Івано-Франківську (ФОТО)
Приєднуйтесь до нас у Facebook, Instagram , Youtube та Telegram
Читайте нас у тг
