Назад в минуле: культове кафе "Пиріжкова" в Івано-Франківську (ФОТО)

133301651 502556770720675 6421751994246842324 n

Спочатку у кафе продавали тільки кілька видів пиріжків: з капустою, сиром і повидлом по 3, 6 та 7 копійок. Слойки з’явилися пізніше, коли кафе перейшло у колективну власність і на дешевих пиріжках важко стало робити бізнес. Слойки були дорожчими – по 26 та 28 копійок.

1 slider 01

Раніше “Пиріжкова” належала до мережі громадського харчування ресторану “Київ”. У часи перебудови колектив об’єднався і взяв кафе у колективну власність. Від 1993 року директором закладу працює Григорій Гринишин, коли, власне, створилося ТзОВ кафе “Пиріжкова”.

1 slider 06

Секрет успіху “Пиріжкової”, на думку пана Григорія, полягає в любові.

“Якщо не любиш справу, то краще за неї не братися. А тут працюють лише ті, кому це діло до душі. Ми любимо пекти смачні пиріжки, тому суворо дотримуємося технології і ГОСТів, не даємо у тісто ніяких розпушувачів. Там лише борошно, цукор і маргарин. Клієнта не надуриш, він не буде їсти несмачне. Он у місті скільки подібних закладів закрилося, бо до них люди не йшли. Ми любимо наших клієнтів, бо не буде їх, не будемо потрібні і ми. Кожен працівник у нас знає “золоте правило”, що ми для клієнта, а не клієнт для нас”.

1 slider 08

“У нас сімейний бізнес, – каже власник “Пиріжкової” Григорій Гринишин. – Я вважаю, що тільки так можна робити щось по-справжньому добре і з любов’ю”.

1 slider 11 1

“Мама шефа” Стефанія Миколаївна Малик також працює у “Пиріжковій” з дня її відкриття. Усі пиріжки, пончики і слойки — її рук справа у буквальному розумінні.

1 slider 05

“Стефа Миколаївна розробляла і впроваджувала виробництво усіх без винятку виробів у нашому кафе. Вона — наш генератор ідей. Завдяки їй я тут працюю”, – каже вдячний зять.

1 slider 02

Довгі роки старшим продавцем була Галина Сергіївна Горіна.

“Я тут з першого дня відкриття. Як сьогодні пам’ятаю, ми відкрились 1 травня 1967 року. Я ще тоді, правда, дівчинкою була”, – сміється жінка. Їй 67. Ціле життя пропрацювала у “Пиріжковій”. “Кожного дня йду на роботу і думаю: може, це вже останній раз? Може, завтра вже не піду? Все-таки важко 12 годин на ногах відтопати”.

Усі ці роки Галина Сергіївна у рідному місті почувається “зіркою”.

“До мене на вулиці постійно підходять люди і кажуть, що мене знають. Питають, чи я їх пам’ятаю. А як я їх можу пам’ятати, коли їх мами ще малими дітьми водили до нас на пиріжки, а тепер усі повиростали? Коли я прийшла сюди, у мене ще діти були малі, а тепер вже й внуки дорослі. Але мені ця робота дуже подобається. Два дні роблю, два дні вдома“.

1 slider 09